Можливі літературні джерела образа Манилова персонажі добутків Н. М.Карамзина, наприклад Эраст із повісті «Бідна Ліза». Історичним прототипом, на думку Лихачова, міг бути цар Микола I, що виявляє споріднення з типом Манилова. Образ Манилова динамічно розвертається із прислів’я: людина ні те ні рє, ні в місті Богдан, ні в селі Селіфан. Речі, що оточують М., свідчать про його непристосованість, відірваність від життя, про байдужність до реальності: панський будинок коштує на юру, «відкритому всім вітрам»; Манилов проводить час в альтанці з написом «Храм відокремленого міркування», де йому спадають на думку різні фантастичні проекти, наприклад провести підземний хід від будинку або вибудувати через ставок кам’яний міст; у кабінеті М. два роки підряд лежить книжка із закладкою на 14-й сторінці; у картузах, табачнице розсипані попіл, гірки вибитої із трубки золи акуратно розставлені на столі й вікнах, що становить дозвілля М. М., занурений у привабливі міркування, ніколи не виїжджає на поля, а тим часом мужики пиячать, у сіреньких хат села М. жодного деревця - «тільки одна колода»; господарство йде якось саме собою; ключниця краде, слуги М. сплять і повесничают.

Портрет М. побудований за принципом кількісного нагнітання позитивної якості (захопленості, симпатії, гостинності) до крайнього надлишку, що переходить у протилежну, негативну якість: «риси особи його були не позбавлені приємності, але в цю приємність, здавалося, надто було передано цукру»; в особі М. «вираження не тільки солодке, але навіть нудотне, подібне до тієї мікстури, що спритний світський доктор засластил немилосердно…»; «У першу хвилину розмови з ним не можеш не сказати: «Яка приємна й добра людина!» У наступну < …> нічого не скажеш, а в третю скажеш: «Чорт знає що таке!» - і відійдеш подалі…» Любов М. і дружини пародійно-сентиментальна. Після восьми років шлюбу вони як і раніше носять один одному цукерка й ласих шматочків зі словами: «Роззяв, душенька, свій ротик, я тобі покладу цей шматочок». Обожнюють сюрпризи: готовлять у подарунок «бісерний чехольчик на зубочистку» або вязаний гаманець

Витончена делікатність і сердечність М. виражається в абсурдних формах невгамовного захвату: «щи, але від чистого серця», «травневий день, іменини серця»; чиновники, за словами М., суцільно препочтен-нейшие й прелюбезнейшие люди. Образ М. персоніфікує загальнолюдське явище - «маніловщину», тобто схильність до створення химер, псевдофилософствованию. М. мріє про сусіда, з яким можна було б розмовляти «про люб’язності, про гарне звертання, стежити яку-небудь отаку науку, щоб этак розворушило душу, дало б, так сказати, паренье отаке…», філософствувати «під тінню в’яза» (пародія Гоголя на абстрагованість німецького ідеалізму).

Узагальненість, абстрактність, байдужність до деталей - властивості світогляду М. У своєму марному ідеалізмі Манилов антипод матеріаліста, практика й русофіла Собаке-вича. Манилов західник, тяжіє до освіченого європейського способу життя. Дружина М. вивчала французький у пансіоні, грає на фортепіано, а діти М.- Фемистоклюс і Алкид - одержують домашнє утворення; їхні імена, крім того, містять у собі героїчні претензії М. (Алкид - друге ім’я Геракла; Фемистокл - вождь афінської демократії), однак алогізм імені Фемистоклюс (ім’я грецьке - закінчення «юс» латинське) висміює начатки утворення напівєвропейського російського дворянства

Ефект гоголівського алогізму (каліцтво, що порушує благопристойну норму предметного ряду) підкреслює занепадництво «маніловщини»: за обідом у М. на стіл ставиться щегольский свічник із трьома античними граціями й поруч «мідний інвалід, кульгавий… весь у салі»; у вітальні - «прекрасні меблі, обтягнуті франтівською шовковою матерією» - і два крісла, обтягнуті рогожею. Маєток М - перше коло Дантова пекла, куди спускається Чичиков, перша стадія «омертвілості» душі (М. ще зберігає симпатію до людей), що полягає, по Гоголеві, у відсутності якого б те не було «запалу». Фігура М. занурена в тьмяну атмосферу, витриману в сумеречно-пепельних і сірих тонах, створюючи «відчуття дивної ефемерності зображуваного» (В. Маркович). Порівняння М. з «занадто розумним міністром» указує на примарну ефемерність і прожектерство вищої державної влади, типові риси якої - вульгарна солодкуватість і лицемірство (С. Машинский).