Трясучись у незручної бричці по вибоїстій дорозі, ксьондз Сурин думав про монастир, куди направлявся за наказом зі Смоленська. Монастир урсулинок у Людини був заснований королевою Констанцою в 1611 році справжньої пори процвітав, збережений Богом і людьми на самій окраїні Мовлення Посполитой.

Стояли перші дні вересня Довгі місяці ксьондз провів у міркуваннях, постах, щиросердечних роздираннях. Отшельническая життя в монастирі привчила його спостерігати за зміною стану свого духу. Він уже давно помітив, що воно міняється досить різко й після чорної меланхолії при роздумах про гріхи дуже часто наступає радісне порушення, що Сурин приписував зішестю благодаті після того, як він з належним благочестям відправляв службу

II

До монастиря приїхали вже пізно вночі, тому потрапити в нього не змогли й зупинилися у великому будинку (готелю) через дорогу. За столом до нього підсів високий, плечистий здоровань, оказавшийся монастирським опалювачем, він розповів, що святі сестри чекають пана ксьондза й що на день відпущення гріхів у монастир повинен приїхати королевич Якуб. Нарешті втомлений ксьондз піднявся до себе в кімнату й залишився один. У такі хвилини молитва стрімко, як хижий птах, налітала надушу Ксьондза. Але, дивна справа: коли в океані внутрішнього світла стихали всі скорботи й сумніву, поруч із цим світлом на самому дні своєї душі він зауважував невелику темну пляму - маленький куточок, де, скорчившись і ховаючись, але ніколи не зникаючи зовсім, перебувало зло. І поки він молився, цей згусток тьми починав випускати чорні, гнучкі щупальця, вони розмотувалися з якихось вузликів і горбків і усе більше оттеняли світло Иисусов. Чорна маса швидко розросталася - і ксьондз Сурин раптом так чітко, немов тілесними очами, бачив думкою своїм вся величезність і міць зла. Падаючи ниц перед цим жахливим баченням, він у розпачі волав: «Боже, Боже, навіщо ти мене покинув?» Ксьондз став згадувати про свій від’їзд зі Смоленська й про останню свою бесіду з батьком -провінціалом. Той говорив про те, що краща зброя, якої Господь наділив людину проти диявола, - це молитва. «Що ж таке молитва? Чи знаю я це?» - міркував Сурин.

III -IV

Тим часом хазяї й постояльці заїжджого будинку обговорювали приїжджого пастиря й проблеми монастиря, де, на думку місцевих обивателів, «біси колобродять». Вони згадували покійного ксьондза Гарнеца, якого обвинуватили в чаклунстві й спалили після єпископського суду. У мрячному повітрі жалібно звучали самотні удари дзвона, у який дзвонили для заблудлих подорожан. Ранком Сурин зустрівся з місцевим ксьондзом Бримом, щоб довідатися, що ж відбувається в монастирі. Справа в тому, що ксьондз-провінціал надіслав Сурина, щоб вигнати нечистого духу з ігумені монастиря, матері Иоанни, і інших черниць

• «Вас чекають тут більші труднощі»,- відповів ксьондз Брим. Він розповів, що, хоча сам у монастир не заглядає, однаково не почуває себе в безпеці. Ксьондз Гарнец теж там не бував, а черниці погубили його. Молодий, гарний, із чорними, каку італійця, очами, ксьондз Гарнец став бути черницям у сні, змінював їх на всякі неподобства, запросто проходив через монастирські стіни, перекидав через огорожу квіти, хоча в цьому глухому краї їх ніхто ніколи не бачив. І чого тільки баби не видумають!

Особа ксьондза Брима стало серйозним:

• «Я думаю - але говорю це одному тобі, тому що ти повинен знати всі, я думаю, тамтешнім дівицям дуже хотілося, щоб Гарнец до них приходив, і від цих бажань їм у голову й ударило. Мати Іоанна цілі дні стирчала в монастирській приймальні й усе говорила, говорила без угаву… Прийде тобі, батько, до многому тут звикати,- сказав він нарешті.- Сестриці наші, або, може, біси, що в них сидять, таке несуть, що будь-який старий рейтар (кіннотник) засоромився б. Так ще голосно, на весь костьол, при сотнях людей… Л по-моєму, ніяких бісів там немає!»

Він благословив Сурина на вигнання нечистого духу з матері Иоанни, і тих, повний сумнівів, відправився вмонастирь.

V -VII

Зустріч із ігуменею матерями Иоанной, або, як її ще тут називали, матір’ю Иоанной від Ангелів, уразила ксьондза: «…була вона маленького росту, сухорлява. Просторе чорне плаття, велика хустка на голові, що ниспадали майже до пояса, великий білий комір, більше широкий, чим звичайно носять урсулинки, - все це, як догадався батько Сурин, повинне було своїми складками приховувати тілесну ваду черниці. І дійсно, його можна було помітити лише по нерівній висоті плечей, скошених в одну сторону…»

Різка блідість шкіри робили її скоріше некрасивої, але ока блищали так яскраво, у них було стільки сили й упевненості в собі й у той же час натхненності, - що лише ці очі й були видні на її особі. Хворобливі, довгі пальці перебирали чіткі… Зовнішні смиренність і манірність матері Иоанни сполучалися зі страхаючою внутрішньою силою. Що було правдою, а що неправдою в її одержимості? У вересні на відпущення гріхів у парафіяльної костьол приїхав королевич Якуб. Ксьондз Брим увів королевича в костьол і посадив разом із придворними на передніх лавах. Почалася пізня обідня. Тим часом у костьол увійшла чернеча процесія. Очолювали її чотири ксендза-доминиканца із хрестом, за ними зграйкою випливали черниці. Процесія рухалася цілком спокійно, сестри не виявляли ні найменших ознак божевілля. Навпроти, можна було подумати, що це йдуть черниці зразкового благочестя, яке рідко зустрінеш; вони йшли занурені в набожні думи, зі словами священного гімну на вустах…

Юрба перед костьолом немов оніміла, усе вп’ялися на процесію. Ніколи що не залишали стін монастиря, очутившиеся раптом на свіжому повітрі, перед великою кількістю людей сестри щулили ока, пропускали слова гімну, конфузилися. Так підійшли до костьолу. Тут усе змовкло, у процесії почався рух, ксьондзи й черниці вишикувалися парами (батько Сурин відчув себе самотнім) і так, попарно, увійшли в притвор костьолу. Пізня обідня ще не закінчилася. Процесія зупинилася. Ксьондз Брим вимовив благословення, потім прочитав останній уривок з Євангелія й відійшов від вівтаря. Отут на хорах зазвучав чудовий гімн «Уеш, Сгеаег», і одержимі черниці пішли вперед, до вівтаря - начебто нареченої”.

Але, на жаль, не Христови нареченої. Ледь пролунали звуки гімну із закликом до Святого духу, як серед черниць почалося замішання. Немов той вітер, що ніс захід зів’ялих листів, заронив у душі набожних дівши якусь гнилизну. У їхніх поглядах, жестах, у всіх рухах з’явилося щось незвичайне. Одні сміялися, інші смикали своє плаття, треті пританцьовували, роблячи фігури, що нагадували французькі танці. Чим ближче підходили вони до головного вівтаря, тим різкіше ставали рухи. Особи сестер дивно змінилися, на підняті нагору руках розвівалися довгі рукави. Перед вівтарем процесія зупинилася. Сестра Малгожата відразу відійшла убік і прийнялася истово молитися, роблячи часті уклони й щохвилини хрестячись. На почесних лавах придворні королевича Якуба витріщали ока з деяким переляком, видно було, що панів з Варшави тремтіння бере

Ксьондз осінив черниць знаком хреста й рясно покропив їхньою водою. Отут відбулося щось несподіване. Сестри все разом злякано взвизгнули - присутніх у костьолі навіть пересмикнуло - і розбіглися по просвитерии.

• «Сатана, наказую тобі,- гримів ксьондз, - изиди з тіла преподобної матері від Ангелів, изиди, изиди!»

Мати Іоанна сполотніла і стала раптом як би вище ростом, було видно, як вся вона напружилася, скам’яніла. Швидким рухом вона скинула прямі руки нагору й усе росла, росла на очах. Раптово вона зігнулася назад, як ярмаркова акробатка, покривало з голови звалилося, відкривши рідкі, коротко обстрижені волосся. Мати-ігуменя повільно изгибалась усе сильніше й сильніше й нарешті доторкнулася головою до п’ят. Усі дивилися на неї зі страхом і подивом

• Отут з вуст матері Иоанни зазвучав низький, що бекає голос: «Не изи-ду, нто б ви не робили, не изиду!»

Pages: 1 2