ЧАСТИНА ПЕРШИЙ Розділ I. У якімсь селі ламанчском жив один ідальго. Все його майно полягало у фамільному списі, древньому щиті, худій шкапі й борзому собаці. Вік його наближався до п’ятдесяти; був він міцний, тілом сухопар, особою сухорлявий. Кликали його не те Кехана, не те Кесада, точно не відомо, втім, це й не має значення. При ньому перебували племінниця, якої не здійснилося й двадцяти, ключниця й слуга для домашніх справ

Цей ідальго дні безперервно - благо дозвілля його тривав чи ледве не весь рік - читав лицарські романи. Його божевілля на цих книгах зайшло так далеко, що, щоб придбати їх, він продав кілька десятин своєї орної землі. У результаті розум нашого ідальго прийшов у цілковитий розлад і він вирішив «як для власної слави, так і для користі батьківщини» зробитися мандрівним лицарем - сісти на коня й зі зброєю в руках відправитися на пошуки пригод. Так надходили герої лицарських романів, що займалися тим, що викорінювали всякого роду неправду й несправедливості

Насамперед він начистив збрую, що ще належали його предкам. Правда, серед них не виявилося забрала, і довелося змайструвати його з картону, підклавши усередину залізні пластинки. Оглянувши свою стару шкапу, наш ідальго дійшов висновку, що повинен дати їй нове ім’я - голосне й славне. Помізкувавши, він зупинився зрештою на Росинанте. Настільки ударно, як йому здавалося, назвавши свого коня, він почав підшукувати шляхетне ім’я й для себе. Витративши на пошуки тиждень, він назвав себе Дон Кихотом Ламанчским, щоб відразу дати зрозуміти, з якого він краю. Тепер справа залишалася за малим - знайти даму, у яку він міг би закохатися, тому що мандрівний лицар без дами - однаково, що дерево без плодів і листів. Подумавши, він згадав, що в найближчому селищі жила досить миловидна особа. Кликали її Альдонса Лоренсо, і ніколи ідальго був навіть закоханий у неї, про що та, звичайно, не підозрювала. От це-те сільську дівчину ідальго й обрав дамою свого серця й нарік її Дульсинеей Тобосской, оскільки родом дівчина була з Тобосо.

Глава II

Облачившись у збрую, в один з жарких липневих днів Дон Кихот, нікому нічого не сказавши, відправився в шлях. Ледь виїхавши за ворота, він згадав, що ще не присвячено в лицарі, а виходить, не може вступити в бій з жодним лицарем. Ця думка ледь не змусила його повернути назад, однак потім він вирішив, що звернеться із проханням про присвяту до першого зустрічного. Проїхавши цілий день, він утомився й направився до постоялого двору, що прийняв за лицарський замок. Дивовижне вбрання ідальго, його дивна манера виражатися пишномовною мовою не стільки налякали, скільки насмішили всіх. Невідомо, чим би все закінчилося, не приспій вчасно хазяїн постоялого двору - добродушний товстун, якого наш лицар завзято називав комендантом міцності. Хазяїн нагодував і напоїв Дон Кихота, хоча справа це виявилося нелегке: той нізащо не погоджувався зняти шолом і напувати його довелося за допомогою трубочки

Глава III

Переслідуваний цією думкою, Дон Кихот підкликав хазяїна, упав перед ним на коліна й сказав:

• «Доблесний лицар! Я не рушу з місця доти, поки ваша люб’язність не соизволит виконати моє прохання,- виконання ж того, про що я прошу, покриє вас нев’янучою славою, а також послужить на користь всьому людському роду».

Побачивши, що гість опустився перед ним на коліна й почувши такі чудові мовлення, хазяїн оторопів. Але, будучи неабиякою шельмою й догадавшись, що гість несповна розуму, вирішив погодитися на його прохання. Потім він довідався, є чи в Дон Кихота гроші. Однак той у жодному лицарському романі не читав про гроші й не взяв їх із собою. Тоді хазяїн роз’яснив йому, що, хоча про такі прості й потрібні речі, як, наприклад, гроші або чисті сорочки, у лицарських романах не згадується, це зовсім не означає, що в лицарів ні того, ні іншого не було. Навпроти, йому доподлинно відомо, що в мандрівних лицарів гаманці про всякий випадок були туго набиті. Перед присвятою в лицарі Дон Кихот вирішив провести ніч у пильнуванні над зброєю, що розклав на кориті з водою для водопою. Уночі одному з погоничів мулів вздумалось напоїти своїх тварин водою. Він безцеремонно зняв збрую нашого лицаря, за що одержав від нього такий удар списом, що звалився без почуттів. Слідом за ним така ж доля осягла й другого погонича. постояльці, Що Збіглися на шум, - товариші поранених погоничів, прийнялися обсипати Дон Кихота градом каменів

Хазяїнові набридли витівки божевільного гостя й, щоб покласти їм кінець і скоріше позбутися від неспокійного постояльця, він вирішив скоріше присвятити його в лицарі. Він запевнив Дон Кихота, що обряд присвяти складається в потиличнику й ударі шпагою по спині, що й проробив з найбільшою спритністю. Після того, як були закінчені всі ці досі небачені церемонії, хазяїн з радощів, що відскіпався від новоспеченого лицаря, виголосив пишномовну промову й, нічого не взявши з Дон Кихота за нічліг, відпустив його смиром.

Глава IV

Він поспішав піти наставлянням хазяїна й вернутися додому, щоб запастися всім необхідним, а головне, сорочками й грішми. У зброєносці собі він вирішив взяти свого односільчанина - хлібороба, бідного й багатодітного. Не встиг він від’їхати, як почув чиїсь стогони й побачив, що дужий селянин нещадно стібає хлопчиська-пастуха. Лицар відразу заступився за підпаска, що поскаржився йому, що селянин от уже дев’ять місяців як не платить йому платні. Дон Кихот наказав хазяїнові підпаска раскошеливаться, інакше він обробиться з ним на місці. Переляканий селянин обіцяв не кривдити хлопчиська й заплатити все, що повинен,- нехай тільки Андреас (так кликали підпаска) відправиться разом з ним за грішми

• «Щоб я з ним пішов? - викликнуло хлопча.- Ні, сеньйор, низу що на світі. Якщо я залишуся з ним наодинці, то він здере з мене шкіру, неначебто зі святого Варфоломія або з когось там ще».

На це Дон Кихот заперечив, що змусить селянина заприсягти тим лицарським орденом, до якого той належить,- і це буде гарантією того, що хлопчиськові всі заплатять сповна.

У захваті від свого благодіяння, Дон Кихот поїхав далі, і, як тільки він на своєму Росинанте зник, селянин звернувся до Андреасу: «Мабуть -ка сюди, синок! Зараз я виконаю веління цього заступника скривджених і сплачу тобі борг». Із цими словами він так відлупцював хлопчиська, що той залишився ледве живий. Тим часом доблесний Дон Кихот, щасливий від такого вдалого початку лицарських подвигів, наближався до того місця, де схрещувалися чотири дороги. Наслідувати героїв лицарських романів, він у роздум постояв на розпуття й лише після цього продовжив шлях. Дон Кихот проїхав уже біля двох миль, коли зустрів купців, що направлялися за шовком у Мурсию. Углядівши їх, наш лицар відразу зміркував, що його чекає нова пригода, і задумав діяти так, як надходять лицарі в романах. Витягнувшись у стремени й стиснувши в руці спис, він загородив купцям дорогу й зажадав, щоб вони призналидуль-синею Тобосскую самою прекрасною дамою на світлі

По зовнішності й мовленням їхньої людини, що вимовляла, купці відразу ж догадалися, що мають справи з божевільним, однак же їм було все-таки цікаво довідатися, навіщо йому знадобилося це визнання й чи не можна попереднє побачити незрівнянну даму?

• «Якщо я вам її покаджу,- заперечив Дон Кихот,- те що вам буде засвідчити непорушну істину? Вся справа в тім, щоб, не бачачи, увірувати».

Купці стали насміхатися над Дон Кихотом, говорячи, що згадана особа, імовірно, крива на одне око, раз її не хочуть показувати. Ображений лицар ринувся на кривдників зі списом, але ті змолотили його так, «немов це був сніп пшениці». Дон Кихот не міг піднятися на ноги, але все-таки був щасливий - він думав, що ця звичайна халепа мандрівного лицаря

Глава V

Побитого й знесиленого Дон Кихота знайшов валявшимся на землі його односільчанин. Бедний ідальго ледве тримався в сідлі, і односель: чанин допоміг йому добратися до будинку. Друзі Дон Кихота, священик і цирюльник, віднесли його в постіль, оглянули, однак ран не виявили. Він же сказав, що ушибся, упавши з коня, коли боровся з десятьма велетнями

Pages: 1 2