“Так і так, з’явився в нас новий майстер по малахитному справі - Данилко Недокормыш. Працює добре, тільки по молодості ще тихий. Накажете на уроках його залишити алі, як і Прокопьича, на оброк відпустити?”

Працював Данилушко зовсім не тихо, а напрочуд спритно так незабаром. Це вже Прокопьич отут вправність поимел. Задасть прикажчик Данилушке який урок на п’ять ден, а Прокопьич піде та й говорить:

- Не в силу це. На таку роботу полмесяца треба. Учиться адже хлопець. Поквапиться - тільки камінь без користі переведе

Ну, прикажчик посперечається скільки, а днів, дивишся, додасть. Данилушко й працював без натуги. Повчився навіть потихеньку від прикажчика читати, писати. Так, саму малість, а все-таки таки розумів грамоті. Прокопьич йому в цьому теж сноровлял. Коли й сам налагодить приказчиковы уроки за Данилушку робити, тільки Данилушко цього не допускав:

- Що ти! Що ти, дяденька! Чи твоя справа за мене у верстата сидіти!

Смотри-ка, у тебе борода позеленіла від малахіту, здоров’ям скудаться став, а мені що робиться?

Оброк Данилушке призначив дріб’язковий, не велів хлопця від Прокопьича брати - може-де вдвох скоріше придумають що новеньке. При листі креслення послало. Там теж чаша намальована із усякими штуками. По ободку облямівка різьблена, на поясі стрічка кам’яна з наскрізним візерунком, на підніжці листочки. Однем словом, придумано. А на кресленні пан підписало: “Нехай хоч п’ять років просидить, а щоб така в точності зроблена була”

Довелося отут прикажчикові від свого слова відступити. Оголосив, що пан написав, відпустив Данилушку до Прокопьичу й креслення віддало

Підійшов Данилушко до цьому глядельцу, а отут малахитина вивернута. Великий камінь - на руках не віднести, і начебто оброблений начебто кустика. Став оглядати Данилушко цю знахідку. Всі, як йому треба: колір знизу погуще, прожилки на тих самих місцях, де потрібно… Ну, всі як є… Зрадів Данилушко, скоріше за конем побіг, привіз камінь додому, говорить Прокопьичу:

- Дивися-До, камінь який! Рівно навмисно для моєї роботи. Тепер жваво зроблю. Тоді й женитися. Вірно, заждалася мене Катенька. Та й мені це не легко. От тільки ця робота мене й тримає. Скоріше б її скінчити!

Ну, і прийнявся Данилушко за той камінь. Ні дня, ні ночі не знає. А Прокопьич помовчує. Може, угомониться хлопець, як охотку стешит. Робота ходко йде. Низ каменю обробив. Як є, слышь-до, кущ дурману. Листи широкі купкою, зубчики, прожилки - усе довелося краще не можна, Прокопьич і те говорить - жива квітка-те, хоч рукою пощупати. Ну, як до верху дійшов - отут заколодило. Стеблинка виточила, бічні листики тонехоньки - як тільки тримаються! Чашку, як у дурман-квітки, а то… Не живий став і красу втратив. Данилушко отут і сну втратився. Сидить над цією своєю чашею, придумує, як би поправити, краще зробити. Прокопьич і інші майстри, які заходили подивитися, дивуються, - чого ще хлопцеві треба? Чашка вийшла - ніхто такий не делывал, а йому негаразд. Умуется хлопець, лікувати його треба. Катенька чує, що люди говорять, - поплакивать стала. Це Данилушку й образумило.

- Добре, - говорить, - більше не буду. Видно, не піднятися мені вище-те, не піймати силу каменю. - И давай сам квапити з весіллям

Ну, а що квапити, коли в нареченої давним-давно все готово. Призначили день. Повеселів Данилушко. Про чашу-те прикажчикові сказав. Той прибіг, дивиться - от штука яка! Хотів зараз цю чашу панові відправити, да Данилушко говорить:

- Перегоди маленько, доробка є

Час осіннє було. Саме біля Зміїного свята весілля довелося. До слова, хтось і пом’янув про це - от-де незабаром змії все в одне місце зберуться. Данилушко ці слова на приметку взяв. Згадав знову розмови про малахітову квітку. Так його й потягнуло: ” чиНе сходити останній раз до Зміїної гірки? Чи не довідаюся там чого?” - і про камінь пригадав: “Адже як покладений був! І голос на руднику-те… про Зміїну ж гірку говорив”.

От і пішов Данилушко! Земля тоді вже підмерзати стала, сніжок припорошував. Підійшов Данилушко до крутику, де камінь брав, дивиться, а на тім місці вибій більша, начебто камінь ламали. Данилушко про тім не подумав, хто це камінь ламав, зайшов у вибій. “Посиджу, - думає, - відпочину за вітром. Потеплее отут”. Дивиться - в однієї стіни камінь-серовик, начебто стільця. Данилушко отут і сіл, задумався, у землю дивиться, і все квітка той кам’яний з голови нейдет. “От би подивитися!” Тільки раптом тепло стало, рівне літо відвертало. Данилушко підняв голову, а навпроти, в іншої-те стіни, сидить Мідної гори Господарка. По красі-те так по платтю малахитову Данилушко відразу неї визнав. Тільки й те думає:

“Може, мені це здається, а на ділі нікого ні”. Сидить - мовчить, дивиться на те місце, де Господарка, і начебто нічого не бачить. Вона теж мовчить, неначебто задумалася. Потім і запитує:

- Ну, що, Данило-Майстер, не вийшла твоя дурман-чаша?

- Не вийшла, - відповідає

- А ти не вішай голову-те! Інше спробуй. Камінь тобі буде, по твоїх думках

- Ні, - відповідає, - не можу більше. Змучився весь, не виходить. Покажи кам’яну квітку

- Показати-Те, - говорить, - просто, так потім жалувати будеш

- Не відпустиш із гори?

- Навіщо не відпущу! Дорога відкрита, так тільки до мене ж ворочаються

- Покажи, зроби милість! Вона ще його вмовляла:

- Може, ще спробуєш сам домогтися! - Про Прокопьича теж пом’янула: -

Він-Де тебе пошкодував, тепер твою чергу його пошкодувати. - Про наречену нагадала: - Душі в тобі дівка не сподівається, а ти на сторону дивишся

- Знаю я, - кричить Данилушко, - а тільки без квітки мені життя немає. Покажи!

- Коли так, - говорить, - підемо, Данило-Майстер, у мій сад

Сказала й піднялася. Отут і зашуміло щось, як осип земляна. Дивиться Данилушко, а стін ніяких немає. Дерева коштують височенні, тільки не такі, як у наших лісах, а кам’яні. Які мармурові, які зі змійовика-каменю… Ну, усякі… Тільки живі, із суками, з листочками. Від вітру-те погойдуються й голк дають, як галечками хто підкидає. Понизу трава, теж кам’яна. Лазоревая, червона… різна… Сонечка не видно, а світло, як перед заходом. Проміж дерев змійки золотенькие трепыхаются, як танцюють. Від них і світло йде

И от підвела та дівиця Данилушку до великої галявинки. Земля отут, як проста глина, а по ній кущі чорні, як оксамит. На цих кущах більші зелені колокольцы малахитовы й у кожному сурм’яна зірочка. Вогневі бджілки над тими квітками блискають, а зірочки тонехонько дзенькотять, рівно співаються

- Ну, Данило-Майстер, подивився? - запитує Господарка

- Не знайдеш, - відповідає Данилушко, - каменю, щоб так-те зробитися

- Кабы ти сам придумав, дала б тобі такий камінь, тепер не можу. -

Сказала й рукою махнула. Знову зашуміло, і Данилушко на тім же камені, у ямине-те цієї виявився. Вітер так і свистить. Ну, відомо, осінь

Ну, поговорили ще маленько, потім Прокопьич знову заснув. І Данилушко ліг, тільки сну йому немає й немає. Поворочался-Поворочался, знову піднявся, запалив вогонь, подивився на чаші, підійшов до Прокопьичу. Постояв отут над старим-те, повздыхал…

Потім взяв балодку так як ойкне по дурман-квітці, - тільки схрупало. А ту чашу, - по панському-те кресленню, - не поворухнув! Плюнув тільки в серединку й вибіг. Так з тої пори Данилушку й знайти не могли

Хто говорив, що він розуму зважився, у лісі загинув, а хто знову казав - Господарка взяла його в гірські майстра

На ділі по-іншому вийшло. Про те далі розповідь буде

Pages: 1 2

Збережи - » Переказ змісту казки Бажова «Кам’яна квітка» . З'явився готовий твір.