Не одні мраморски на славі були по кам’яному-те справі. Теж і в наших заводах, кажуть, ця майстерність мали. Та тільки различка, що наші більше з малахітом вожгались, як його було досить, і сорт - вище немає. От із цього малахіту й виробляли підходить. Такі, слышь-до, штучки, що діву дасися: як йому допомогло. Був у ту пору майстер Прокопьич. По цих справах перший. Краще його ніхто не міг. У літніх роках був

От пан і велів прикажчикові поставити до цьому Прокопьичу парубійків на виучку

- Пущай-Де переймуть усе до тонкості

Тільки Прокопьич, - чи те йому жаль було розставатися зі своєю майстерністю, чи те ще що, - учив шпарко зле. Усе в нього з ривка так зі стусана. Насадить парубійкові по всій голові шишок, вуха ледве не обірве та й говорить прикажчикові:

- Не гож цей… Око в нього нездатний, рука не несе. Користі не вийде

Прикажчикові, видно, замовлено було ублаготворять Прокопьича.

- Не гож, так не гож… Іншого дамо… - И нарядить іншого парубійка

Дітлахи почули про цю науку… Спозаранку ревуть, як би до Прокопьичу не потрапити. Батькам-Матерям теж не солодко рідного дитенка на зряшную борошно віддавати, - вигороджувати сталі свої-те, хто як міг. І те сказати, нездорово ця майстерність, з малахіт-те. Отрута чиста. От і оберігаються люди

Прикажчик все-таки таки пам’ятає панів наказ - ставить Прокопьичу учнів. Той по своєму порядку помытарит парубійка та й здасть назад прикажчикові

- Не гож цей… Прикажчик взъедаться став:

- До якої пори це буде? Не гож так не гож, коли гож буде? Учи цього…

Прокопьич, знай, своє:

- Мені що… Хоч десять років учити буду, а користі із цього парубійка не буде…

- Якого тобі ще?

- Мені хоч і зовсім не став, - про це не нудьгую…

Отож і перебрали прикажчик із Прокопьичем багато дітлахів, а користь один: на голові шишки, а в голові - як би втекти. Навмисно які псували, щоб Прокопьич їх прогнав. От так-те й дійшла справа до Данилки Недокормыша. Сиротка круглий був цей парнишечко. Років, мабуть, тоді дванадцяти, а те й боле. На ногах высоконький, а худий-расхудой, у чому душу тримається. Ну, а з особи чистенький. Волосенки кудрявеньки, глазенки голубеньки. Його й взяли спершу в козачків при панському будинку: табакерку, хустку подати, збігати куди й протча. Тільки в цього сиротки дарованья до такої справи не виявилося. Інші парубійки на таких-те місцях в’юнами в’ються. Ледве що - на витяжку: що накажете? А цей Данилко заб’ється куди в куточок, упнеться очами на картину яку, а те на украшенье, та й коштує. Його кричать, а він і вухом не веде. Били, звичайно, спочатку-те, потім рукою махнули:

- Блаженний якийсь! Тихохід! З такого гарного слуги не вийде

На заводську роботу або в гору все-таки таки не віддали - шпарко жидко місце, на тиждень не вистачить. Поставив його прикажчик у подпаски. І отут Данилко не зовсім гож довівся. Парнишечко рівно старанний, а все в нього оплошка виходить. Всі начебто думає про щось. Упнеться очами на травинку, а корови-те - геть де! Старий пастух ласкавий попався, жалував сиротку, і той часом лаявся:

- Що тільки з тебе, Данилко, вийде? Погубиш ти себе, та й мою стару спину під бій підведеш. Куди це годиться? Про що хоч думка-те в тебе?

- Я и сам, дедко, не знаю… Так… ні про що… Задивився маленько. Комашка по листочку повзла. Сама сизенька, а з-під крилець у їй желтенько визирає, а листок широконький… По краях зубчики, начебто оборочки вигнуті. Отут потемнее показує, а серединка зелена-презелена, рівно її зараз пофарбували… А комашка-те й повзе…

- Ну, не чи дурень ти, Данилко? Чи твоя справа комашок розбирати? Повзе вона - і повзи, а твоя справа за коровами дивитися. Дивися в мене, викинь цю дурницю з голови, не те прикажчикові скажу!

Одне Данилушке далося. На ріжку він грати навчився - куди старому! Чисто на музиці якої. Увечері, як корів приженуть, дівки-баби просять:

- Зіграй, Данилушко, пісеньку

Він і почне награвати. І пісні всі незнайомі. Не те ліс шумить, не те струмок дзюрчить, пташинки на всякі голоси перегукуються, а добре виходить. Шпарко за ті пісеньки стали жінки привечать Данилушку. Хто пониточек полагодить, хто полотна на онучі відріже, льолю нову зшиє. Про шматок і розмові ні, - кожна норовить дати побільше так послаще. Старому пастуху теж Данилушковы пісні по душі довелися. Тільки й отут маленько негаразд виходило. Почне Данилушко награвати й все забуде, рівно й корів немає. На цій грі й пристигла його лихо

Данилушко, видно, загрався, а старий задрімав по малості. Скільки-Те коровенок у них і відбилося. Як стали на вигін збирати, дивляться - тої ні, інший немає. Шукати кинулися, так де тобі. Пасли біля Ельничной… Саме отут вовче місце, глухе… Одну тільки коровенку й знайшли. Пригнали череда додому… Так і так - обсказали. Ну, із заводу теж побігли - поїхали на розшуки, так не знайшли

Розправа тоді, відомо, яка була. За всяку провину спину показуй. На гріх ще одна-те корова із приказчичьего двору була. Отут і зовсім спуску не чекай. Розтягли спершу старого, потім і до Данилушки дійшло, а він худенький так тощенький. Панський кат обмовився навіть.

- Экой-Те, - говорить, - з одного разу сомлеет, а те й зовсім душу випустить

Ударив все-таки таки - не пошкодував, а Данилушко мовчить. Кат його вдругорядь - мовчить, втретьи - мовчить. Кат отут і расстервенился, давай полысать із усього плеча, а сам кричить:

- Я тебе, мовчуна, доведу… Даси голос… Даси! Данилушко тремтить весь, сльози каплют, а мовчить. Закусив губенку-те й зміцнився. Так і сомлел, а слівця від нього не чули. Прикажчик, - він відразу, звичайно, був, - зачудувався:

- Який ще терплячий вишукався! Тепер знаю, куди його поставити, коли живий залишиться

Відлежався-Таки Данилушко. Бабуся Вихориха його на ноги поставила. Була, кажуть, бабуся така. Замісце лікаря по наших заводах на великій славі була. Силу в травах знала: яка від зубів, що від надсади, що від ломоти… Ну, всі як є. Сама тої трави збирала в самий час, коли яка трава повну силу мала. З таких трав так корінців настойки готовила, відвари варила так з мазями заважала

Добре Данилушке в цієї бабусі Вихорихи пожилось. Бабуся, слышь-до, ласкавих так балакуча, а трав, так корінців, так квіток усяких у їй насушено так навешено по всій хаті. Данилушко до трав-те цікавий - як цю кличуть? де росте? яка квітка? Бабуся йому й розповідається

Прокопьич одинаком жив. Дружина-Те в нього давно вмерла. Бабуся Митрофанівна із сусідів снаходу в нього господарство вела. Ранками ходила постряпать, зварити чого, у хаті прибрати, а ввечері Прокопьич сам керував, що йому треба.

Поїли, Прокопьич і говорить:

- Лягай геть отут на лавочці!

Данилушко роззувся, торбинку свою під голову, понитком закрився, поежился маленько, - бач, холодно в хаті-те було за осіннім часом, - все-таки незабаром заснув. Прокопьич теж ліг, а заснути не міг: усе в нього розмова про малахітовий візерунок з голови нейдет. Ворочався-Ворочався, устав, запалив свічку та й до верстата - давай цю малахитову досочку так і сяк приміряти. Одну крайку закриє, іншу… додасть поле, зменшить. Так поставить, іншою стороною поверне, і все виходить, що парубійко краще візерунок зрозумів

- От тобі й Недокормышек! - дивується Прокопьич. - Ще нічим-нічого, а старому майстрові вказав. Ну й вічко! Ну й вічко!

Пішов потихеньку в прикомірок, притяг звідти подушку так великий овчинний кожух. Підсунув подушку Данилушке під голову, кожухом накрив:

- Спи-До, окатий!

А той і не прокинувся, повернувся тільки на інший бочок, розтягся під кожухом-те - тепло йому стало, - і давай насвистувати носом полегоньку. У Прокопьича своїх хлопців не було, цей Данилушко й припав йому до серця. Коштує майстер, любується, а Данилушко знай посвистує, спить собі спокойненько. У Прокопьича турбота - як би цього парубійка гарненько на ноги поставити, щоб не так худий так нездоровий був

У Прокопьича навіть сльози закапали, - до того йому це по серцю довелося

- Сыночек, - говорить, - милий, Данилушко… Що ще знаю, всі тобі відкрию… Не потаю…

Тільки з тої пори Данилушке не стало привільного життя. Прикажчик на інший день послав за ним і роботу на урок став давати. Спершу, звичайно, попроще що: бляшки, які жінки носять, шкатулочки. Потім із крапкою пішли: свічники так прикраси різні. Там і до різьблення доїхали. Листочки так лепесточки, узорчики так квіточки. У них адже - малахитчиков - справа марудне. Дріб’язкова рівно штука, а скільки він над нею сидить! Так Данилушко й виріс за цією роботою

А як виточив зарукавье - змійку із цільного каменю, так його й зовсім майстром прикажчик визнав. Панові про це відписав:

Pages: 1 2

Збережи - » Переказ змісту казки Бажова «Кам’яна квітка» . З'явився готовий твір.