Серед широкої публіки дуже поширене думка, що нова російська художня література перебуває в занепаді. Останнє ім’я, що вимовляється з переконанням людьми, що коштують зовсім поза літературою, є ім’я Лева Толстого. Все пізніше, на жаль, навіть і Чехов, щонайменше, спірно; більша її частина письменників, про які багато говорила критика, за яких значаться десятки років літературної роботи, просто невідомі по імені за межами того порівняно вузького кола людей, що становить інтелігенцію. Мабуть, не можна сказати навіть цього; є люди, що вважають себе інтелігентними й мають на це право, які зовсім не знають, однак, імен багатьох відомих сучасних письменників

Мені заперечать, що думка великої публіки, так само як слава, дим. Але диму без вогню не буває; я не хочу піддавати оцінці факт, для мене безсумнівний; причин цього факту не порахувати; я хочу вказати лише на одну з них, може бути, не першорядну; але вказати на неї пора

Ця причина розгалуження потоку російської літератури на дрібні рукави, всі зростаюча спеціалізація, зокрема розлучення поезії й прози; воно вже передчувалося в сорокових роках минулого сторіччя, але особливо ясно позначилося в деяких літературних явищах сьогоднішнього дня. Як би не ставилися друг до друга поезія й проза, можна із упевненістю сказати одне: ми часто бачимо, що прозаїк, свисока стосовний до поезії, мало в ній що розуміє й уважає її іграшкою й розкішшю (шестидесятническая закваска), міг би володіти прозою краще, ніж він володіє, і назад: поет, що ставиться свисока до знехтуваної прози, якось втрачає під собою ґрунт, мертвіє й говорить не повним голосом, навіть володіючи талантом. Наші прозаїки: Толстой, Достоєвський не ставилися свисока до поезії; наші поети Тютчев, Фет не ставилися свисока до прози. Нема чого говорити, зрозуміло, про Пушкіна й Лермонтова

Поезія й проза, як у древній Росії, так і в нової, утворили єдиний потік, що ніс на своїх хвилях, дуже неспокійних, але дуже потужних, дорогоцінну ношу російської культури. У новітній час цей потік виявляє похилість розбиватися на окремі струмочки. Явище грізне, але, звичайно, тимчасове, як карткова система продовольства. Потік, розбиваючись на струмочки, може втратити силу й не донести дорогоцінної ноші, кинувши її на розгарбування хижакам, яких у нас завжди було і є досить.

Росія молода країна, і культура її синтетична культура. Російському художникові не можна й не треба бути фахівцем. Письменник повинен пам’ятати про живописця, архітектора, музиканта; тим більше прозаїк про поета й поет про прозаїка. Незліченні приклади благодійного для культури спілкування (зовсім не неодмінно особистого) у нас у наявності; найвідоміший Пушкін і Глинка, Пушкін і Чайковський, Лермонтов і Рубинштейн, Гоголь і Іванов, Толстой і Фет.

Так само, як неразлучими в Росії живопис, музика, проза, поезія, неотлучими від них і друг від друга філософія, релігія, громадськість, навіть політика. Разом вони й утворять єдиний потужний потік, що несе на собі дорогоцінну ношу національної культури. Слово й ідея стають фарбою й будинком; церковний обряд знаходить відгомін у музиці; Глинка й Чайковський виносять на поверхню Руслана й Пікову даму, Гоголь і Достоєвський російських старців і К. Леонтьева, Рерих і Ремізів рідну старовину. Це ознаки сили і юності; зворотне - ознаки утоми й постаріння. Коли починають говорити про мистецтво для мистецтва, а потім незабаром про літературні роди й види, про исто літературні завдання, про особливе місце, що займає поезія, і т.д. і т.д., це, може бути, іноді цікаво, але вже не поживно й не життєво. Ми звикли до холоднику, холоднику й млинцям, і французька травичка з оцтом у вигляді окремого блюда може сподобатися лише гурманам. Так і справжня поезія лише на хвилину викличе зацікавленість і суперечки серед фахівців, суперечки ці потухають так само швидко, як спалахнули, і після них залишається одна оскома; а більша публіка ніякої участі в цьому не приймаюча й не зобов’язана розуміти, а потребуючих тільки теперішніх живих художніх творів, верхнім чуттям догадується, що в літературі не зовсім благополучно, і починає ставитися до літератури новітньої зовсім інакше, чим до літератури старой.

Все більше дроблення на школи й напрямки, все більша спеціалізація ознаки такого неблагополуччя. Про одному з таких новітніх напрямків, якщо його можна назвати напрямком, я й буду говорити

У журналі Аполлон 1913 року з’явилася стаття Н. Гумилева й С. Городецького про новий плин у поезії; в обох статтях говорилося про те, що символізм умер і на зміну йому йде новий напрямок, що повинне з’явитися гідним спадкоємцем свого гідного батька

У статті Н. Гумилева на першій же сторінці зазначено, що родоначальник усього символізму як школи французький символізм і що він висунув на перший план чисто літературні завдання: вільний вірш, більше своєрідний і хиткий склад, метафору й теорію відповідностей. Очевидно, Н. Гумилев думав, що росіяни теж висунули на перший план якісь исто літературні завдання й навіть схильний був поставитися до цього з деякого роду схваленням. Взагалі Н. Гумилев, як говориться, стрибнув із грубки, він прийняв Москву й Петербург за Париж, зовсім і миттєво в цій тотожності переконався й почав голосно й розв’язно, напівсвітською, напівпрофесорською мовою розмовляти із соромливими російськими літераторами про їхні формальні досягнення, як прийнято тепер виражатися; яке за що він заохочував і поплескував їх по плечу, але більше гудив. Більшість співрозмовників Н. Гумилева було зайнято думками зовсім іншого роду: у суспільстві відчувалося страшне розкладання, у повітрі пахнуло грозою, назрівали якісь більші події; тому Н. Гумилеву якось і не заперечували енергійно, тим більше що він нікого зовсім не слухав, будучи переконаний, наприклад, у тім, що росіянин і французький символізм мають між собою щось загальне. Йому в голову не приходило, що ніяких чисто літературних шкіл у Росії ніколи не було, бути не могло, і довго ще, треба сподіватися, не буде; що Росія країна більше молода, чим Франція, що її література має свої традиції, що вона тісно пов’язана із громадськістю, з філософією, з публіцистикою, коротше кажучи, Н. Гумилев зневажив всім тим, що для російського двічі два чотири. Зокрема, він не довідався й про те, що літературний напрямок, що по випадковому збігу носило те ж грецьке ім’я символізм що й французький літературний напрямок, було нерозривно пов’язане з питаннями релігії, філософії й громадськості; на той час воно дійсно закінчило коло свого розвитку але із причин аж ніяк не таким, які малював собі Н. Гумилев.

Причини ці полягали в тім, що письменники, що з’єдналися під знаком символізму в той час розійшлися між собою в поглядах і миросозерцаниях; вони були оточені юрбою епігонів, питавшихся спустити на ринку дорогоцінне начиння й розміняти її на дрібну монету; з одного боку, найвизначніші діячі символізму, як В. Брюсов і його соратники, намагалися всунути філософський і релігійний плин у якісь шкільні рамки (це-те й було доступно розумінню Гумилева); з іншої усе настирливіше уривалася вулиця; одним словом, ішов звичайний росіянин пор слов’ян між собою опитування неразрешимийдля Гумилева, суперечка по суті був уже закінчений, храм символізму спорожнів, скарбу його (аж ніяк не исто літературні дбайливо віднесли із собою деякі; вони й розійшлися мовчазно й сумно по своїх самотніх шляхах

Отут-те й з’явилися Гумилев і Городецький, які а зміну?!) символізму принесли із собою новий напрямок: акмеизм (слова вищий щабель чого-небудь, кольори, що цвіте пора або адамизм (мужественновердий і ясний погляд на життя. Чому такий погляд називається адамизмом я не зовсім розумію, але, у всякому разі, його можна привітати; тільки, на жаль, ця єдина, по-моєму, слушна думка в статті Н. Гумилева була запозичена їм у мене; більш ніж за два роки до статей Гумилева й Городецького ми з Вяч. Івановим ворожили про найближче майбутнє нашої літератури на сторінках того ж Аполлона тоді я цю думку й висловив

Свій напрямок Н. Гумилев характеризував тим, що акмеисти прагнуть розбивати окови метра пропуском складів (що, втім, у Росії поети робили вже сто років), більш ніж коли-небудь, вільно переставляють наголосу(?), звикли до сміливих поворотів думки(!), шукають у живому народному мовленні нових слів (!), мають вербу іронією, що не підриває корінь віри (от це розсудливо!), і не погоджуються приносити в жертву символу всіх інших способів поетичного впливу (кому, крім Н. Гумилева, спадало на думку бачити в символі спосіб поетичного впливу И як це символ, наприклад хрест, впливає поетично цього я пояснити не беруся).

Pages: 1 2