Ми йшли по великій дорозі, а вони косили в молодому березовому лісі по близькості від її - і співали. Це було давно, це було нескінченно давно, тому що те життя, який всі ми жили в той час, не повернеться вже у віка. Вони косили й співали, і весь березовий ліс, що ще не втратив густоти й свіжості, ще повний квітів і заходів, звучно відгукувався ім.

Навкруги нас були поля, глухомань серединної, споконвічної Росії. Був передвечірній час червневого дня. Стара більша дорога, що заросла кучерявою муравою, порізана затихлими коліями, слідами давнього життя наших батьків і дідів, ішла перед нами в нескінченну російську далечінь. Сонце відмінювалося на захід, стало заходити в гарні легкі хмари, зм’якшуючи синь за далекими извалами полів і кидаючи до заходу, де небо вже золотилося, великі світлі стовпи, як пишуть їх на церковних картинах. Череда овець сірілася спереду, старий пастух з подпаском сидів на межі, навиваючи батіг… Здавалося, що немає так ніколи й не було ні часу, ні розподілу його на століття, на роки в цієї забутої - або благословенної - Богом країні.

И вони йшли й співали серед її вічної польової тиші, простоти й первісності з якоюсь билинною волею й самовідданістю. І березовий ліс приймав і підхоплював їхню пісню так само вільно й вільно, як вони співали.

Вони були “далекі”, рязанські. Вони невеликою артіллю проходили по нашим, орловським, місцям, допомагаючи нашим косовицям і посуваючись на низи, на заробітки під час робочої пори в степах ще більш родючих, чим наші. І вони були безтурботні, дружні, як бувають люди в далекому й довгому шляху, на відпочинку від всіх сімейних і господарських уз, були “охочи до роботи”, несознанно радуючись її красі й спорости. Вони були якось стариннее й добротнее, чим наші, - у звичаї, у звичці, у мові, - опрятней і красивей одягом, своїми м’якими шкіряними бахилками, білими добре вв’язаними онучами, чистими портками й сорочками із червоними, кумачевими воротами й такими ж ластками.

Тиждень тому назад вони косили в ближньому від нас лісу, і я бачив, проїжджаючи верхи, як вони заходили на роботу, пополудновавши: вони пили з дерев’яних жбанів джерельну воду, - так довго, так солодко, як п’ють тільки звірі так гарні, здорові російські батраки, - потім хрестилися й бадьоро збігалися до місця з білими, блискучими, наведеними як бритва косами на плечах, на бігу вступали в ряд, коси пустили всі враз, широко, играючи, і пішли, пішли вільною, рівною низкою. А по дорозі назад я бачив їхню вечерю. Вони сиділи на галявині, що засвіжіла, біля погаслого багаття, ложками тягали із чавуну шматки чогось рожевого.

Я сказав:

- Хліб-Сіль, здрастуйте.

Вони привітно відповіли:

- Доброго здоров’я, ласкаво просимо!

Галявина спускалася до яру, відкриваючи ще світлий за зеленими деревами захід. І раптом, придивившись, я з жахом побачив, що те, що їли вони, були страшні своїм дурманом гриби-мухомори. А вони тільки засміялися:

- Нічого, вони солодкі, чиста курятина!

Тепер вони співали: - “Ти прости, прощай, люб’язний друг!” - посувалися по березовому лісі, бездумно позбавляючи його густих трав і квітів, і співали, самі не зауважуючи того. І ми стояли й слухали їх, почуваючи, що вже ніколи не забути нам цієї передвечірньої години й ніколи не зрозуміти, а головне, не висловити цілком, у чому така чудова принадність їхнього співу.

Принадність її була у відгуках, у звучності березового лісу. Принадність її була в тім, що ніяк не була вона сама по собі: вона була зв’язана з усім, що бачили, почували й ми й вони, ці рязанські косцы. Принадність була в тім неусвідомлюваному, але кревному спорідненні, що було між ними й нами - і між ними, нами й цим хлібородним полем, що оточувало нас, цим польовим повітрям, яким дихали й вони й ми з дитинства, цим передвечірнім часом, цими хмарами на вже, що рожевіє заході, цим свіжим, молодим лісом, повним медвяних трав по пояс, диких незліченних квітів і ягід, які вони поминутно зривали і їли, і цією великою дорогою, її простором і заповідною далечінню. Принадність була в тім, що всі ми були діти своєї батьківщини й були всі разом і всім нам було гарно, спокійно й любовно без ясного розуміння своїх почуттів, тому що їх і не треба, не повинне розуміти, коли вони є. І ще в тім була (уже зовсім неусвідомлювана нами тоді) принадність, що ця батьківщина, цей наш загальний будинок була - Росія, і що тільки її душу могла співати так, як співали косцы в цьому березовому лісі, що откликающемся на кожний їхній вздох.

Принадність була в тім, що це був начебто й не спів, а саме тільки подихи, підйоми молодих, здорових, співучих грудей. Співали одні груди, як колись співалися пісні тільки в Росії й з тією безпосередністю, з тією незрівнянною легкістю, природністю, що була властива в пісні тільки росіянинові. Відчувалося - людина так свіжа, міцний, так наївний у невіданні своїх сил і талантів і так повний піснею, що йому потрібно тільки легонько зітхати, щоб озивався весь ліс на ту добру й ласкаву, а часом зухвалу й потужну звучність, який наповнювали його ці подихи. Вони посувалися, без найменшого зусилля кидаючи навколо себе коси, широкими напівколами оголюючи перед собою галявини, окашивая, підбиваючи округ пнів і кущів і без найменшої напруги зітхаючи, кожний по-своєму, але в загальному виражаючи одне, роблячи з натхнення щось єдине, зовсім цільне, незвичайно прекрасне. І прекрасні зовсім особою, чисто російською красою були ті почуття, що розповідали вони своїми подихами й півсловами разом з далечінню, що відгукується, глибиною лісу.

Звичайно, вони “прощалися, розставалися” і з “рідної сторонушкой” і зі своїм щастям, і з надіями й з тої, з ким це щастя з’єднувалося:

Ти прости, прощай, люб’язний друг,

И рідна ах так прощав сторонушка! -

говорили, зітхали вони кожний по різному, з тією або іншою мірою смутку й любові, але з однакової безтурботно-безнадійним докором.

Ти прости, прощай, люб’язна, невірна моя,

По тобі чи серце чорній бруду зробився! -

говорили вони, по різному скаржачись і тужачи, по-різному вдаряючи на слова, і раптом усе разом зливалися вже в зовсім приголосному почутті майже захвату перед своєю загибеллю, молодої зухвалості перед судьбою і якоїсь незвичайної, всепрощаючої великодушності, - точно струшували головами й кидали на весь ліс:

Коль не любиш, не милий - Бог з тобою,

Коли краще знайдеш - забудеш! -

і по всьому лісі відгукувалося на дружну силу, волю й грудну звучність їхніх голосів, завмирало й знову, звучно гримлячи, підхоплювало:

Ах, коли краще знайдеш - забудеш,

Коли гірше знайдеш - пошкодуєш!

У чому ще було зачарування цієї пісні, її неизбывная радість при всій її нібито безнадійності? У тім, що людина все-таки не вірила та й не могла вірити, по своїй силі й непочатости, у цю безнадійність. - “Ах, так всі шляхи мені, молодцеві, замовлені!” - говорив він, солодко оплакуючи себе. Але не плачу! солодко й не співають своїх скорбей ті, котрим і впрямь немає ніде ні шляхи, ні дороги. - “Ти прости, прощай, рідна сторонушка!” - говорила людина - і знав, що все-таки немає йому справжньої розлуки з нею, з батьківщиною, що куди б не закинула його частка, усе буде над ним рідне небо, а навколо - безмежна рідна Русь, згубна для нього, розпещеного, хіба тільки своєю волею, простором і казковим багатством. - “Закотилося сонце червоне за темні ліси, ах, усе пташинки примовкли, усе сідали по; місцях!” - Закотилося моє щастя, зітхав він, темна ніч із її глухоманню обступає мене, - і все-таки почував: так кровно близький він із цією глухоманню, живий для нього, незайманими й сповненої чарівними силами, що всюди є в нього притулок, нічліг, є чиєсь заступництво, чиясь добра турбота, чийсь голос, що шепотить: - “Не тужи, ранок вечора мудренее, для мене немає нічого неможливого, спи спокійно, дитятко!” - И із усіляких лих, по вірі його, виручали його птахи й звірі лісові, царівни прекрасні, премудрі й навіть сама Баба-Яга, що жалувала його “по його младости”. Були для нього килими-літаки, шапки-невидимки, текли ріки молочні, таїлися скарби самоцвітні, від всіх смертних чарів били ключі вічно живої води, знав він молитви й закляття, чудодейные знов-таки по вірі його, летів з темниць, скинувшись ясним соколом, об сиру Землю-Мати вдарившись, заступали його від лихих сусідів і ворогів нетрі дрімучі, чорні драговини болотні, піски летучі - і прощав милосердний Бог за всі посвисти відважні, ножі гострі, гарячі…

Pages: 1 2

Збережи - » Переказ твору Буніна «Косцы» . З'явився готовий твір.