Цикл складається із чотирьох повістей: «Весняна соната», «Літня соната», «Осіння соната» і «Зимова соната». Їм подане «Попередження» автора: «Книга ця є частиною «Приємних записок», які вже зовсім сивим почав писати в еміграції маркіз де Брадомин. Це був дивний донжуан. Може бути, самий дивний із всіх! Католик, некрасивий і сентиментальний».

«ВЕСНЯНА СОНАТА»

Середина XIX в. Юний маркіз Ксавье? де Брадомин приїжджає в Лигурию з дорученням його святості привезти кардинальську шапочку монсеньйорові Стефано Гаэтани. Він застає високоповажного прелата при смерті в будинку сестри, княгині Гаэтани. Кімната, де лежить умираючий, занурена в таємничий півморок. Прелат лежить на стародавнім ліжку під шовковим пологом. Його гордий профіль римського патриція вимальовується в мороці, нерухомий, мертвотно-блідий, немов виліплений з мармуру. У глибині кімнати княгиня Гаэтани і її п’ять дочок на колінах моляться у вівтаря. У княгині золотаві очі й золотаві волосся

Дочки княгині - Марія дель Кармен, Марія дель Пилар, Марія де ла Соледад, Марія де лас Ньевес - схожі на неї. Лише в старшої, двадцятилітньої Марії дель Росарио, чорні очі, особливо помітні на блідій особі. Маркіз миттєво закохується в Марию-Росарио, що от-от повинна піти в монастир. «Дивлячись на неї, я почував, що в серце моєму розпалюється любов, палке й трепетна, як якесь містичне полум’я. Всі страсті мої немов очистилися в цьому священному вогні; тепер вони виливали аромат, як арабські пахощі…» Монсеньйор Гаэтано вмирає. Його ховають у монастирі францисканців. Дзвонять дзвона. Повернувшись у палац княгині, маркіз застає Марию-Росарио у дверей каплиці, де вона роздає милостиню юрбі жебраків. Особа дівчини світиться лагідністю й пещенням, як особа мадонни. Вона повна простодушної віри, вона й у своєму палаці живе, як у святій обителі, від її виходить спокій. Маркізові де Брадомину настав час вертатися в Рим, але княгиня просить його залишитися ще на кілька днів, і з її доручення Мария-Росарио пише лист його святості із проханням дозволити маркізові затриматися. Тим часом з монастиря кармеліток приносять білу рясу, що Марии-Росарио має бути носити до кінця днів. Дівчина надягає неї. Вона здається Брадомину святий, але це лише підсилює його потяг до неї. При його наближенні дівчина щораз бентежиться й намагається зникнути. Донжуанське самолюбство маркіза влещене, його підстьобує юнацький запал. Брадомин переконаний, що Мария-Росарио закохано в нього, і разом з тим серцем його опановує дивне й тривожне передчуття. Якось уночі він підкрадається до вікна Марии-Росарио й встрибує в нього. Дівчина скрикує й падає без почуттів. Брадомин піднімає її й укладає на ліжко. Гасить лампу й уже стосується краю ліжка, як раптом чує чиїсь кроки. Потім невидима людина підходить до вікну й удивляється в глиб кімнати. Коли кроки віддаляються, Брадомин вискакує з вікна й крадькома йде по терасі. Не встигає він зробити декількох кроків, як у плече йому встромлюється клинок кинджала. Ранком, зустрівшись із княгинею, Брадомин бачить у її очах неприкриту ненависть. Маркіз збирається їхати. Він застає Марию-Росарио в залі, вона розставляє квіти у вази для каплиці. Розмова маркіза й Марии-Росарио повнині страсті. Дівчина молить Брадомина

піти - він здається їй дияволом. У дверях зали з’являються молодша із сестер, п’ятирічна Мария-Ньевес. Мария-Росарио кличе неї, і дівчинка спочатку розповідає маркізу й сестрі довгу плутану історію своєї ляльки, потім тікає на інший кінець зали. Час від часу Мария-Росарио підкликає її, боячись залишитися наодинці із Брадомином. Маркіз пояснюється Марии-Росарио: «Усюди, навіть у монастирську келію, за вами піде моя мирська любов. Знаючи, що я буду жити у ваших спогадах і у ваших молитвах, я вмру щасливим». Мария-Росарио, бліда як смерть, що тремтять руками тягнеться до дівчинки, що перед цим посадила на підвіконня. Раптом вікно розорюється, і Мария-Ньевес падає за вікно, на сходи кам’яних сходів. «Диявол!.. Диявол!..» - кричить Мария-Росарио. Маркіз піднімає вмираючу дівчинку й передає її сестрам, що підбігли. «Диявол!.. Диявол!» - доноситься із глибини кімнат. Маркіз за допомогою слуги закладає карету і їде поспіхом.

«Мария-Росарио, - згадує пристарілий і майже сліпий маркіз де Брадомин, - була моєю єдиною любов’ю в житті».

«ЛІТНЯ СОНАТА»

Намагаючись забути свою нещасну любов, маркіз де Брадомин вирішує зробити романтична подорож по світлу. Його тягне Мексика - її старовина, її древні династії й жорстокі боги. Там він зустрічає дивну жінку-креолку, що вразила його «своєю бронзовою екзотичною красою». Шляхи їх перетинаються. Спочатку вона виявляється на вітрильнику, на якому подорожує маркіз. В одному з епізодів на кораблі виявляється її жорстокість, що лякає й притягає Брадомина. Велетень-негр, один з матросів вітрильника, полює на акул з ножем. Нинья Чоле (так кличуть креолку) хоче подивитися, як він уб’є акулу. Але негр відмовляється, тому що акул ціла зграя. Нинья Чоле пропонує йому чотири золоті, і жадібність матроса перемагає розсудливість. Він стрибає за борт, убиває одну з акул, волочет її за собою, але не встигає піднятися на борт судна - акули розривають його на шматки. Нинья Чоле кидає золоті монети у воду: «Тепер йому буде чим заплатити Харону». У Веракрусе з’ясовується, що Нинье Чоле й маркізові потрібно їхати в одному напрямку, і вони поєднують своїх людей. Виявившись у монастирі Сан-хуан-де-тегуско, маркіз представляє Чоле як свою дружину й проводить із нею ніч любові в одній з келій для проїжджаючих. Нинья Чоле передчуває, як жахлива буде помста генерала Бермудеса - її чоловіка. Її мучить і інший доконаний нею через незнання гріх - «чудовий гріх античності», як сприймає його Брадомин. Нинья Чоле вийшла заміж за свого батька, що повернувся з еміграції, не підозрюючи про це. У сутичці з розбійниками Брадомин виявляє чудеса хоробрості, а Нинья викуповує життя переслідуваного, із чудовим презирством кинувши під ноги розбійників всі свої кільця. Якось на шляху Нинья Чоле й маркіз зустрічають вершника, побачивши якого креолка блідне й ховає особу під покривалом. Ще кілька людей чекають на відстані. Як тільки вершник виявляється поблизу, Нинья Чоле зіскакує із сідла й біжить до нього з лементом: «Нарешті-те мої очі тебе бачать знову! От я, убий мене! Мій володар! Мій цар!» Диего Бермудес завдає удару хлистом по особі Ниньи Чоле, грубим рухом підхоплює до себе на сідло й скакає ладь, оголошуючи повітря прокльонами. Маркіз де Брадомин не переслідує викрадача - адже в нього подвійні права на Нинью Чоле, вона й дружина, і дочка йому. Маркізові залишається тільки утішатися тим, що він ніколи в житті не бився через жінку. Але образ Ниньи Чоле продовжує переслідувати його. Уночі маркіз чує постріли, а ранком довідається, що «убили самого хороброго мексиканця». Їм виявився Диего Бермудес. Маркіз знову зустрічає Нинью Чоле. Ця жінка залишилася в історії його життя «образом сладостним, жорстоким і овіяним славою».

«ОСІННЯ СОНАТА»

Pages: 1 2