День був свіжий - свіжістю трави, що тяглася нагору, хмар, що плили в небесах, метеликів, що опускалися на траву. День був витканий з тиші, але вона зовсім не була німий, неї створювали бджоли й квіти, суша й океан, усе, що рухалося, пурхало, тріпотіло, здіймало й падало, підкоряючись своєму перебігу часу, своєму неповторному ритму. Край був нерухомий, і все рухалося. Море було неспокійно, і море мовчало. Парадокс, суцільний парадокс, безмовність зросталося з безмовністю, звук зі звуком. Квіти гойдалися, і бджоли маленькими каскадами золотого дощу падали на конюшину. Хвилі пагорбів і хвилі океану, два роди руху, були розділені залізної дорогий, пустельної, складеної з іржі й сталевої серцевини, дорогою, по якій, відразу видно, багато років не ходили поїзда. На тридцять миль до півночі вона тяглася, петляючи, потім губилася в імлистих далечінях; на тридцять миль до півдня пронизувала острова летучих тіней, які на очах зміщалися й міняли свої обриси на схилах далеких гір

На цієї маленької четырехколесной дрезині, на зверненій у дві сторони подвійному ослону, захищені від сонця невеликим тентом, сиділи чоловік, його дружина й семирічний сынишка. Дрезина проходила одну пустельну ділянку за іншим, вітер бив в очі й розвівав волосся, але всі троє не оберталися й дивилися тільки вперед. Іноді, на виході з повороту, дивилися нетерпляче, іноді сумно, і увесь час насторожено - що далі?

На рівної прямий мотор раптом захекався й змовк У нищівній тепер тиші здавалося - це спокій, випромінюваний морем, землею й небом, загальмував і припинив обертання коліс

- Бензин скінчився

Чоловік, зітхнувши, дістав з вузького багажника запасну каністру й почав переливати пальне вбак.

Його дружина й син тихо дивилися на море, слухали приглушений грім, шепіт, слухали, як розсовується могутня завіса з піску, гальки, зелених водоростей, піни

- Море гарне, правда? - сказала жінка

- Мені подобається, - сказав хлопчик

- Може бути, заодно зробимо привал і поїмо? Чоловік навів бінокль на зелений півострів удалині.

- Давайте. Рейки сильно з’їло іржею Спереду шлях зруйнований. Прийде чекати, поки я виправлю

- Скільки лопнуло рейок, стільки привалів! - сказав хлопчик

Жінка спробувала посміхнутися, потім перевела свої серйозні, допитливі очі на чоловіка

- Скільки ми проїхали сьогодні?

- Неповних дев’яносто миль. - Чоловік усе ще напружено дивився в бінокль -Більше, по-моєму, і не варто проходити в день. Коли женеш, не встигаєш нічого побачити. Післязавтра будемо в Монтерее, наступного дня, якщо хочеш, в Упало Альто.

Жінка розв’язала яскраво-жовті стрічки крислатого солом’яного капелюха, зняла її із золотавих волось і, покрита легким потом, відійшла від машини Вони стільки їхали без зупинки на трясучій дрезині, що все тіло просочилося її рівним ходом. Тепер, коли машина зупинилася, було якесь дивне почуття, немов з них зараз знімуть окови

- Давайте їсти!

Хлопчик бігцем відніс кошик із припасами на берег. Мати й син уже сиділи перед розстеленою скатертиною, коли чоловік спустився до них, на ньому був строгий костюм з жилетом, краватка й капелюх, начебто він очікував когось зустріти в шляху. Роздаючи сэндвичи й витягаючи мариновані овочі із прохолодних зелених баночок, він потроху відпускав краватку й розстібав жилет, увесь час озираючись, немов готовий у будь-яку секунду знову застебнутися на всі ґудзики

В один прекрасний ранок вони прокинулися й мир був порожній. Висіла білизняна мотузка сусідів, і вітер тріпав сліпуче білі сорочки, як завжди поутру блищали машини перед котеджами, але не чутно нічийого “до побачення”, не гуділи вуличним рухом потужні артерії міста, телефони не здригалися від власного дзвінка, не кричали діти в хащі соняшника

Лише напередодні ввечері він сидів із дружиною на терасі, коли принесли вечірню газету, і навіть не розгортаючи її, не дивлячись на заголовки, сказав:

- Цікаво, коли ми йому осточортіємо й він усіх нас вимете геть?

- Так, до чого дійшло ,- підхопила вона. - И не зупиниш. Як же ми дурні, правда?

- А чудово було б…- Він розкурив свою трубку. - Прокинутися завтра, і в усьому світі ні душі, починай всі спочатку!

Він сидів і курив, у руці складена газета, голова відкинутий на спинку крісла

- Якби можна було зараз нажати таку кнопку, ти б нажав?

- Напевно, так, - відповів він. - Без насильства. Просто все зникне з особи землі. Залишити землю й море, і всі що росте - квіти, траву, плодові дерева. І тварини теж нехай залишаються. Усе залишити, крім людини, що полює, коли не голодний, їсть, коли ситий, твердий, хоча його ніхто не зачіпає

- Але ми те повинні залишитися - Вона тихо посміхнулася

- Добре було б. - Він задумався. - Спереду - скільки завгодно часу. Самі довгі канікули в історії. І ми з кошиком припасів, і самий довгий пікнік. Тільки ти, я й Джим. Ніяких сезонних квитків. Не потрібно тягтися за Джонсами. Навіть автомашини не треба. Придумати який-небудь інший спосіб подорожувати, стародавній спосіб. Взяти кошик із сэндвичами, три пляшки шипучки, далі, як знадобиться, поповнювати запаси в безлюдних магазинах у безлюдних містах, і спереду нескінченне літо…

Довго вони сиділи мовчачи на терасі, їх розділяла згорнута газета

Нарешті вона сказала:

- А нам не буде самотньо?

От яким був ранок нового миру. Вони прокинулися й почули м’які звуки землі, що тепер була просто лугом, міста тонули в море трави -мурави, нігтиків, маргариток, в’юнків. Спершу вони прийняли це дивно спокійно, повинне бути тому, що вже стільки років не любили місто й за було стільки мнимих друзів, і було замкнуте життя в самоті, у механізованому вулику

Він взяв з маленької дрезини кувалду, і поки він півгодини один виправляв іржаві рейки, жінка й хлопчик побігли уздовж берега. Вони повернулися із жменею вологих черепашок і чудесних рожевих камінчиків, селі, і мати стала вчити сина, і він писав олівцем у блокноті домашнє завдання, а опівдні до них спустився з насипу батько, без піджака, без краватки. І вони пили апельсинову шипучку, дивлячись, як у пляшках, тіснячись, рвуться нагору пухирці. Стояла тиша. Вони слухали, як сонце набудовує старі залізні рейки. Солоний вітер розносив захід гарячого дьогтю від шпал, і чоловік легонько постукував пальцем по своєму кишеньковому атласі

- Через місяць, у травні, доберемося до Сакраменто, звідти рушимо в Сиэтл. Пробудемо там до першого липня, липень гарний місяць у Вашингтоні, потім, як стане холодніше, назад, у Йєллоустон, кілька миль у день, тут поохотимся, там порибалимо…

Хлопчикові стало нудно, він відійшов до самої води й кидав ціпка в море, потім сам же бігав за ними, зображуючи вченого собаку

Батько продовжував:

- Зимуємо в Таксоні, у самому кінці зими їдемо у Флориду, навесні - уздовж узбережжя, у червні потрапимо, скажемо, у Нью-Йорк. Через два роки літо проводимо в Чикаго. Через три роки - як ти щодо того, щоб провести зиму в Мехіко-Сіті? Куди рейки приведуть, куди завгодно, і якщо нападемо на зовсім невідому стару гілку - превосходно, поїдемо по ній до кінця, подивимося, куди вона веде. Коли- нибудь, слово честі, підемо на човні долілиць по Міссісіпі, я про це давно мріяв. На все життя вистачить, не маршрут - знахідка…

Він змовк. Він хотів уже захлопнути атлас неспритними руками, але щось світле мигнуло в повітрі й упало на папір. Скотилося на пісок, і вийшла мокра грудочка

Дружина глянула на вологу цятку й відразу перевела погляд на його особу. Серйозні очі його підозріло блищали. І по одній щоці тяглася волога доріжка

Вона ойкнула. Взяла його руку й міцно стисла

Він стис її руку й, закривши ока, через силу заговорив:

- Добре, щоправда, якби ми ввечері лягли спати, а вночі все якимось образом повернулося на свої місця Всі безглуздості, шум і гамір, ненависть, всі жахи, всі кошмари, злі люди й безглузді діти, вся ця катавасія, дріб’язковість, суєта, всі надії, сподівання й любов. Правда, було б добре? І отут обоє здригнулися

Тому що між ними (коли він прийшов?), тримаючи в руці пляшку з-під шипучки, стояв їх син

Особа хлопчика бути блідо. Вільною рукою він торкнувся щоки батька, там де залишила слід сльозинка

- Ти…- сказав він і зітхнув. - Ти… Тато, тобі теж не з ким грати

Дружина хотіла щось сказати. Чоловік хотів взяти руку хлопчика. Хлопчик відскочив назад.

- Дурні! Дурні! Дурні дурні! Дурні ви, дурні!

Зірвався з місця, утік до моря й, коштуючи у води, залився слізьми. Мати хотіла піти за ним, але батько неї удержав

- Не треба. Залиш його.

Відразу обоє заціпнули. Тому що хлопчик на березі, не перестаючи плакати, щось написав на клаптику паперу, сунув клаптик у пляшку, закупорив її залізним ковпачком, взяв міцніше, розмахнувся - і пляшка, описавши круту блискучу дугу, упала вморе.

Pages: 1 2

Збережи - » Переказ сюжету повести Бредбери «Канікули» . З'явився готовий твір.