В 1348 році у Флоренції вибухнула згубна чума, загинуло сто тисяч чоловік, хоча до цього ніхто й не припускав, що в місті стільки жителів. Родичі й друзі перестали спілкуватися один з одним, слуги відмовлялися служити панам, мертвих не ховали, а звалювали в ями, вириті на церковних цвинтарях. І в самий розпал чуми, коли місто майже спорожніло, у храмі Санта Мариф Говелла після божественної літургії зустрілися сім молодих жінок від вісімнадцяти до двадцяти восьми років, “зв’язані між собою дружбою, сусідством, спорідненням”, “розважливі, родовиті, гарні, ґречні, чарівні у своїй скромності”, усе в приличествующих “похмурому часі жалобних одягах”. Не повідомляючи їхніх щирих імен, автор називає їх, керуючись їхніми щиросердечними якостями, Пампинеей, Фьямметтой, Филоменой, Емілією, Лау-Реттой, Нейфилой і Элиссой.

Нагадавши, як багатьох дівчин і юнаків віднесла страшна чума, Пампинея пропонує “благопристойним образом вийти в заміські маєтки й заповнити дозвілля всякого роду розвагами”. Покинувши місто, де люди, очікуючи своєї смертної години, зрадилися похоті й розпусті, вони відгородять себе від неприємних переживаннях, притім, що самі будуть поводитися морально й гідно. У Флоренції їх ніщо не тримає, всі їх близькі загинули.

Інші жінки підтримують ідею Пампинеи, і Фило-Міна пропонує запросити із собою чоловіків, тому що жінці важко жити своїм розумом і ради чоловіка їй украй необхідні. Элисса заперечує їй, говорячи, що в цей час важко знайти надійних супутників, близьких і друзів ні, а звертатися до чужого непристойно. Вона пропонує шукати інший шлях до порятунку. Під час цієї розмови в церкву входять троє молодих людей Панфило, Филострато й Дионео, миловидні й виховані молоді люди, молодшому з яких не менш двадцяти п’яти років. У числі оказавшихся в церкві дам їсти і їх улюблені, інші складаються з ними в спорідненні. Пампинея відразу пропонує запросити саме їх.

Нейфила, залившись фарбою зніяковілості, висловлюється в тому розумінні, що юнаки гарні й розумні, але закохані в деяких присутніх дам, і це може кинути тінь на їхнє суспільство. Филомена ж заперечує, що головне, це чесно жити, а решта додасться.

Молоді люди з радістю погодилися на запрошення. Умовившись про усім, дівчини і юнаки, у супроводі служниць і слуг на наступний же день залишають місто. Вони прибувають у мальовничу місцевість, де коштує прекрасний палац, і розташовуються там. Самий веселий і дотепний Дионео запропонував розважатися як кому завгодно. Його підтримує Пампинея, що пропонує, щоб хтось був у них за головного й думав би про пристрій їхнього життя й звеселяннях. А щоб кожний пізнав і турботи й радості, пов’язані з верховенством, і щоб нікому не було завидно, варто встановити черговість цього почесного тягаря. Першого “володаря” вони оберуть всі разом, а наступних щораз перед вечернею буде призначати той, хто в цей день був володарем. Все единодушно обирають Пампинею, і Филомена покладає їй на голову лавровий вінок, що протягом наступних днів служить знаком “верховенства й королівської влади”.

Віддавши слугам необхідні розпорядження, і попросивши всіх утриматися від повідомлення неприємних новин, Пампинея дозволяє друзям розійтися. Після сніданку всі співають, танцюють і грають на музичних інструментах, а потім лягають відпочивати. О третій годині, прокинувшись, усі збираються в тінистому куточку саду, і Пампинея пропонує присвятити час оповіданням, “тому що один оповідач здатний зайняти всіх слухачів”, дозволяючи в перший день розповідати “про те, що кожному більше по душі”. Дионео просить для себе право щораз розповідати історію за своїм вибором, щоб побавити суспільство, що утомилося від зайвої напруги розуму, і це право одержує.

Перша новела першого дня

Розповідає Панфило

Часто так буває, що люди не вирішуються прямо звертатися до Бога, і тоді вони йдуть до святих заступників, які при житті дотримували божественної волі й на небесах перебувають із Всевишнім. Але іноді буває й так, що люди, уведені в оману суспільною думкою, обирають собі такого заступника перед особою Всемогутнього, котрий їм же засуджений на вічні борошна. Про такого заступника й розповідає Панфило.

Один раз іменитий купець Мушьятто Францези, що одержав дворянство, переїжджає з Парижа в Тоскану. Брат французького короля Карл Безземельний у цей же час одержує виклик туди ж від тата Бонифация. Мушьятто Францези й Карл Безземельний їдуть разом. Карлові потрібен людина, щоб стягнути борг із бургундцев, що славляться незговірливістю, лихою вдачею й нечесністю. Вибір падає на мессера Чеппа-Релло із Прато, нотаріуса, якого у Франції називають Шапелето. Чаппарелло промишляє виготовленням фальшивих документів і лжесвидетельствованием, він склочник, скандаліст, убивця, богохульник, п’яниця, злодій, грабіжник, шулер і злісний гравець у кості. “Гіршої людини, чим він, може бути, і не народилося”. За його службу Мушьятто обіцяє замовити за Шапелето слово в палаці й видати неабияку частину суми, що той стягне.

Тому що справи в Шапелето ні, засоби кінчаються, а заступник його залишає, він “у силу необхідності” погоджується. Мессер відправляється в Бургундію, де його ніхто не знає, і поселяється у вихідців із Флоренції, братів-лихварів.

Раптово Шапелето занедужує, і брати, почуваючи, що кінець його близький, обговорюють, як їм бути. Вигнати на вулицю хворої людини вони не можуть, а тим часом він може відмовитися від сповіді, і тоді його не можна буде поховати по-християнському. Якщо ж він сповідається, то розкриють такі гріхи, які жоден священик не відпустить, і результат буде той же. Це може настроїти місцевих жителів проти них, тому що вони й так не схвалюють їхній промисел, і може привести до погрому.

Мессер Шапелето чує розмова братів і обіцяє щонайкраще влаштувати і їх, і свої справи.

До умираючого приводять старця, що славиться “святим життям”, і Шапелето починає сповідатися. На питання старця, коли він останній раз сповідався, Шапелето, що ніколи не сповідався, говорить, що робить це щотижня, і щораз кається у всіх гріхах, доконаних з народження. Старець запитує, чи не грішив він з жінками, на що Шапелето відповідає: “Я такий же точно дівич, яким вийшов зі чрева матері”. Із приводу обжерливості нотаріус зізнається, що його гріх полягав у тому, що під час поста пив воду з такою же насолодою, як п’яниця вино, і з апетитом вкушав пісну їжу. Говорячи про гріх серебролюбия, він заявляє, що значну частину своєї багатої спадщини пожертвував на бедных, а потім, займаючись торгівлею, постійно ділиться з незаможними. Він зізнається, що часто гневался, дивлячись, як люди “щодня лагодять непотребства, не дотримуючи заповідей Господніх і судна Божого не бояться”. Він кається, що злословив, говорячи про сусіда, раз у раз избивавшем дружину. А один раз він не перерахував відразу грошей, виручених за товар, і виявилося, що їх більше, ніж потрібно. Він не зумів знайти їхнього власника, і вжив надлишок на богоугодні справи.

Ще два несуттєвих гріхи Шапелето використовує для того, щоб прочитати наставляння святому батькові, а потім приймається плакати й повідомляє, що один раз вилаяв матір. Бачачи його искреннее каяття, чернець вірить йому, відпускає всі гріхи й визнає його за святого, пропонуючи поховати у своєму монастирі.

Слухаючи через стіну сповідь Шапелето, брати ледве стримують сміх, “ніщо не в змозі виправити порочну його вдачу: лиходієм прожив все своє життя, лиходієм і вмирає”.

Труна з тілом Шапелето переносять у монастирську церкву, чернець, що сповідав його, розписує його святість, а коли його ховають у склепі, туди з усіх боків поспішають прочани. Називають його святий Шапелето й “затверджують, що Господь через нього виявив уже багато чудес і продовжує щодня виявляти їх усім, хто з верою прибігає до нього”.

Друга новела першого дня

Оповідання Нейфилы

Pages: 1 2