Після смерті Катерини Іванівни пройшло 3 дні. Розкольників зустрічався кілька разів зі Свидригайловим, але не говорив про головний. Свидригайлов вдало прибудував дітей Катерини Іванівни, служить по ній у день по двох панахиди. Розкольників з Разумихиним говорять про Дуне й Пульхерии Олександрівну (матері Розкол ьникова). Разумихин мимохіть згадує про Николае, що зізнався в убивстві. Розкольників розуміє, що Порфирій Петрович знає, що Микола насправді не винуватий. Розкольників сидить у себе будинку.

До нього приходить Порфирій Петрович, розповідає, як з підозр, непрямих даних у нього виросла переконаність у винності Раскольникова. Виявляється, він і з обшуком на квартирі Раскольникова був, коли той у нестямі лежав, і слухи спеціально розпускав, очікуючи, що Розкольників клюне й сам прийде. Поступово все збіглося до дріб’язків, а Николка - людина набожний, «фантаст», жив у якогось божого старця у свій час, сектант. Вирішив «за інші постраждати». Розкольників: «Так хто ж убив?» Порфирій Петрович: «Ви». Розкольників: «Чому тоді не заарештуєте?» Порфирій Петрович: «Доказів немає поки. Але обов’язково вас заарештую. Тому, поки не пізно, з’явитеся з винної. Знижка буде, я допоможу. Спереду ще багато життя буде. Адже ви зовсім не такий негідник, принаймні-довго себе не морочили (теорією), відразу «до останніх стовпів» дійшли. А «життя винесе на берег, на ноги поставить», на який берег - не ясно, але винесе неодмінно. Знайдіть бога - і все буде по плечу. «Станьте сонцем - і вас усі побачать». Розкольників: «Коли ви мене заарештуєте?» Порфирій Петрович: «Дня через два. Якщо ви руки на себе накласти захочете, то залишіть записку, що і як». Порфирій Петрович іде. Розкольників відправляється до Свидригайлову, що для Раскольникова дотепер загадка. Він зустрічає Свидригайлова в трактирі. Говорять. Свидригайлов розповідає, що приїхав у Петербург «на предмет жінок». «Нехай це розпуста, але в ньому є щось постійне. У всім треба тримати віру, розрахунок, хоч і підлий.

Інакше б застрелитися довелося». Розкольників: «Мерзенність навколишнього оточення на вас не діє? Уже не можете зупинитися?» Свидригайлов у відповідь розповідає про своє життя. Марфа Петрівна викупила його з в’язниці. «Знаєте, до якого ступеня одурманения може іноді полюбити жінка?» Свидригайлов відразу сказав їй, що «зовсім вірно бути їй не може». «Після довгих сліз відбувся між нами такого роду контракт: 1. Я ніколи не залишу Марфу Петрівну й завжди пребуду її чоловіком. 2. Без її дозволу не відлучуся нікуди. 3. Постійної коханки не заведу. 4. За це Марфа Петрівна дозволяє мені іноді доглянути на сінних дівчин, але не інакше як з її секретного ведена. 5. Боже збережи мене полюбити жінку з нашого стану. 6. Якщо мене відвідає більша пристрасть, я повинен відкритися Марфі Петрівні. Сварки були часті, але все кінчалося добре, тому що Марфа Петрівна була жінка розумна, а я здебільшого мовчав і не дратувався. Але вашої сестриці вона знести не змогла, хоча сама ввела в будинок, була розташована до неї надзвичайно й навіть сама мені розхвалювала. Марфа Петрівна розповіла Авдотье Романівні про мене всю таємницю, включаючи слухи й плітки (вона любила всім підряд на мене скаржитися). Я бачив, що, незважаючи на відразу, Авдотья Романівна мене жалує (а отут відразу виникає бажання виправити, урятувати, образумить). Авдотья Романівна така людина, що сама шукає, яку б їй борошно прийняти. У цей час привезли симпатичну сінну дівчину Парашу.

Вона була дурна й підняла лемент. Авдотья Романівна прийшла й зажадала, щоб я дав Параші спокій. Я прикинув ураженим, збентеженим і т.д. - зіграв роль непогано. Авдотья Романівна узялася мене «просвіщати». Я прикинув жертвою долі й удався до випробуваного засобу - лестощів. Але ж навіть весталку можна спокусити лестощами. Але я був занадто нетерплячий і все зіпсував. Ми розійшлися. Я зробив ще одну дурість: став знущатися з її «пропаганди», з’явилася на сцені Параша, і не одна вона. Почався содом. Але ночами мені снилася вона. Тоді я вирішив запропонувати їй всі свої гроші (приблизно 30 тисяч) і бігти із мною в Петербург. Марфа Петрівна сфабрикувала весілля Авдотьи Романівни з Лужиним, а це було, по суті, те ж саме». Розкольників: «Моя сестра терпіти вас не може». Свидригайлов: «Ви впевнені? Але це не важливо. Я женюся. На шістнадцятирічної». Розповідає, який це «ще що не розгорнувся бутончик» - «боязкість, сльозинки соромливості». Батьки благословили. Свидригайлов: «Подарував їй коштовностей і, залишившись наодинці, грубо посадив до себе на коліна. А вона: «Буду вам вірною дружиною, зроблю щасливим, тільки хочу мати від вас повага. І подарунків не треба». Женюся неодмінно, хоч їй усього 16, а мені 50». Розповідає, як спокусив ще одну випадково зустрілася йому дівчинку, прийнявши на себе турботи опікунства. Наприкінці говорить Раскольникову: «Не обурюйтеся, ви й самі чималий цинік».

Збирається йти, але Розкольників не відпускає його від себе, уважаючи, що в нього дурні наміри відносно Дуни. Свидригайлов говорить, що Соні немає будинку (Розкольників збирався зайти до неї вибачитися, що не був на похоронах Катерини Іванівни) - вона пішла до власниці сирітського притулку, куди Свидригайлов помістив молодших дітей і розповів власниці всю історію. Та призначила Соні зустріч. Потім Свидригайлов натякає Раскольникову на підслухану розмову із Сонею. Розкольників говорить, що підло підслухувати у дверей. Свидригайлов: «Якщо ви дійсно вважаєте, що у дверей не можна підслухувати, а старушонок можна лущити чим потрапило, виїдьте скоріше в Америку. На дорогу я грошей вам дам. Киньте моральні питання, інакше й сунутися не треба було». Ідуть до Свидригайлову. Свидригайлов бере гроші, пропонує Розкол ьникову їхати гуляти на острови. Розкольників іде. Свидригайлов, від’їхавши кілька метрів, злазить із візника й теж не їде. Розкольників зіштовхується на мосту з Дуней, але не зауважує неї. Поблизу - Свидригайлов. Він робить знаки Дуне, і вона підходить до йому. Свидригайлов просить її піти з ним, обіцяючи показати «деякі документи» і говорячи, що «деяка таємниця її брата перебуває в нього в руках». Приходять до Соні. Її як і раніше немає будинку. Заходять до Свидригайлову. Свидригайлов говорить, що підслухав розмову між Раскольниковим і Сонею, відкриває Дуне, що її брат - убивця, розповідає про його «теорію». Дуня відповідає, що сама хоче побачити Соню й з’ясувати, чи не так усе. Свидригайлов говорить, що всього одне її слово - і він урятує Раскольникова, зізнається, що любить Дуню. Вона відкидає його. Тоді Свидригайлов заявляє, що двері замкнені, сусідів ні, і він може зробити з нею все, що захоче. Дуня дістає з кишені револьвер (узятий у Свидригайлова ж ще в селі, коли він давав їй уроки стрілянини). Свидригайлов іде до неї, Дуня стріляє, куля подряпала Свидригайлову голову. Дуня стріляє ще раз - осічка. Свидригайлов: «Зарядите - я почекаю».

Pages: 1 2