Шура Ясногорская стояла в кузові машини й, тримаючись за кабіну, щоб не впасти, любувалася навколишньою красою. Осінь укрила золотом Трансільванію. Дівчина була сповнена радості чекаючи зустрічі з улюбленим, адже свого молодого Юрія Брянського вона не бачила сорок місяців. Про те, що Юрій воює поруч, вона довідалася від Шовкуна, що потрапив до неї в госпіталь. Вона розпитувала про улюблений в ординарця й уже наступного дня попросилася служити ближче до Брянського. Гори зачарували Шуру своєю красою. Особливо вразила висота 805. Артилерійський технік, що був її супутником, розповів, що саме на цій висоті їхня дивізія понесла найбільші втрати. Машина обігнала колону танків. На одному з них дівчина прочитала напис «За Батьківщину! Уперед!». Вона не догадувалася, що це були останні слова Юрія.

Шура згадала ті роки, які вона провела без нього. Коли Брянський добровольцем пішов на фронт, вона влаштувалася на роботу в мінський госпіталь. Брат, що залишився для підпільної роботи в Мінську, сповістив неї про загибель їхніх батьків під час евакуації. Під час нападу німецької авіації на госпіталь Шуру ранило. У санітарному ешелоні її відправили на лікування. Переїхавши через Волгу, Шура вийшла на милицях на станцію. Знайшла свій вагон і вже в купі розплакалася. Її сусідом виявився політрук Воронцов, що теж був поранений. Він заспокоїв дівчину. Слізьми горю не допоможеш, потрібно видужувати й гнати ворога з рідної землі. Один раз у вагоні зав’язалася цікава дискусія - один з бійців розповідав про свої довоєнні любовні пригоди. Політрук присоромив солдата й розповів легенду про лебедину вірність: лебеді знаходять пару один раз, і коли один гине, другий каменем падає долілиць. Ідучи в машині, Шура чомусь згадала саме про легенду й вирішила розповісти її Юрію.

На місце розташування дивізії приїхали тоді, коли вона вже рушила далі. Технік гнівався, тому що не міг знайти оцінку, де шукати своїх. Довго бігав, поки знайшов букву «Л». Почався дощ, Шура залізла під брезент і заснула. Ранком вона прокинулася від того, що машина зупинилася. Спереду машина фронтової редакції наскочила на міну, і журналісти збирали розкидані несподіваним вибухом шрифти. Дівчина зрозуміла, що затримка надовго, і вирішила переборювати відстань пішки. По шляху вона зустріла підведення, запитала про розташування полку Самиева. Від останнього бійця довідалася про смерть Брянського. Миттєво дівчина відчула свою самітність. «Шура, ойкнувши, підняла руки. Важкі хмари швидко рухалися над нею, здається, над самою головою. Тепер вона могла ридати, битися, кричати, тому що вона була одна в цілому світі». Зібравшись із силою, дівчина дійшла до ферми, на якій розташувався полк, зайшла в сад, обхопила мокре дерево й заплакала. Всієї її надії на щасті раптом зникли. До неї підійшов старшина й запропонував допомогу. Довідавшись, що вона шукає Брянського, незнайомець сказав, що він з його роти. У Шури з’явилася надія, що Юрій живий, але відповідь солдата її ще більше засмутив.

Старшина Багиров був відважною людиною. У своїх двадцять п’ять років він уже встиг побувати скрізь: працював у Заполярье, був у Монголії й на Уралі. Башкир по національності, Вася Багиров любив коней, добував їх для своєї роти. Його конокрадство йому прощали, тому що не було йому рівних у бої. Він був таким завзятим, що один раз з-під носа в німців викрав польову кухню з кашею, щоб нагодувати своїх. В останню чергу він думав про себе, насамперед, піклувався про роту й про Брянськ. Тому із глибокою повагою відніс старшина до нареченої свого загиблого командира. Він познайомив Шуру з товаришами. У кімнаті висушили її шинель, напоїли чаєм, а коли вона заснула - навіть начистили чоботи. Прокинувшись, дівчина вийшла на веранду й почула розмову двох бійців про історичну місію воїнів-мінометників. Вони увесь час говорили про Брянськ, начебто він був живий.

Шурино прибуття в полк сприймалося по-різному. Майор подбав, щоб дівчину відправили служити в третій батальйон, де служив Брянський. Молоді офіцери, які прибутку в полк після смерті Брянського, почали доглядати за командиром санітарного взводу. Вони увесь час причинялися хворими, і вона змушена була ходити на виклики в різні роти. Один раз її викликав старший ад’ютант комбата, капітан Сперанский. Хоча його вважали відважним офіцером, Шурі він чомусь не подобався. Зрозумівши, що він здоровий, дівчина назвала його хамом. Бійці підслухали їхню розмову, і незабаром про цей випадок уже знав майор Воронцов. Придя в батальйон, він навідався й у Шуринові землянку, наказав поставити їй пекти, тому що у вологій землянці дівчина мерзнула. Замполіт згадував їхню зустріч у поїзді й дівочі сльози. А вона нагадала йому легенду про лебедину вірність. На що Воронцов відповів: «А в людей так не може кінчатися. Хіба наші інтереси обмежуються цим? Лебідь!.. Лебідь бачить тільки пару, своє озерце, а людина - ого-го! йому видні куди більше широкі обрії! І назад, і вперед. Хіба є хто на землі більше крилата, чим людина?» Воронцов мав розмову зі Сперанским. Комбатові наказав провести бесіду з іншими молодими офіцерами, які часто «боліли». Після цього випадку Шуру Ясногорскую почали називати Вірною. З особливою прихильністю вона ставилася до бійців з роти Брянського. Їй імпонувала їхня щирість і те, що вони ніколи не переступали недозволену межу, ставлячись до неї з повагою.

Фома Хаецкий за роки служби дуже змінилася. З полохливого солдата він перетворився в розважливу хоробру людину. Як і всі мінометники, дуже любив спілкуватися з майором Воронцовым, що був всім бійцям як батько, допомагаючи в рішенні будь-яких власних проблем. Коли дружина Хаецкого написала, що бригадир не дає їй солому, щоб покрити дах, Воронцов написав лист у колгосп. Тепер у сім’ї фронтовика більше не протікала стеля. І хоча дружина йому писала про сугубо господарські проблеми - про телке й про вівцю - Фома мало цим проймався. У даний момент його цікавила доля Європи. Боєць часто звертався до мнимих європейців і давав їм ради. Над ним потішалися, але любили. Коли Хаецкий був на завданні, товариші навіть вечеряти без нього не сідали. Фому цікавило все: і яка ширина асфальту на дорогах, і чому залізничної колії в нас ширше, ніж на заході

У перервах між боями проводилися навчання з воїнами, які становили поповнення. Усе готувалися до узяття Будапешта. Бійці скаржилися, що їхня дивізія воює лише в малих населених пунктах. Офіцери заспокоювали їх, завіряли, що фронт - це не завжди столиці. Іноді хлопці прибігали до хитростей. Так, один раз Воронцов помітив, що розвідники виїхали в поле на конях. Майор дивувався таким навчанням. До того ж, бійці поїхали в бік винокурні. Він вирішив перевірити. Виявилося, що коні й розвідники були п’яні. Привівши хлопців до тямущості, Воронцов відправив їх на завдання, а ранком наступного дня вони привели до майора молодого угорського офіцера. Полонений розповів про збурювання угорських офіцерів фашизмом, про насильство німців у їхній країні, а потім поскаржився на розвідників, які змусили його, офіцера, козиряти радянським солдатам. На це майор Воронцов відповів, що козиряти радянському солдатові, рятівникові Європи, не соромно для офіцера армії, що гине.

Майже одночасно з різних госпіталів повернулися Шовкун і Черныш. Коли Шура побачила Шовкуна, те відразу забрала його до себе санітаром. Євгеній знову прийняв свій взвод. Бійці дуже щиро прийняли його. Він був живою історією їхніх перемог і втрат у далеких Альпах. Поки Черныш лікувався, у полк прийшло йому звання лейтенанта й орден Червоного Прапора за висоту 805. Зустрівшись із Шурою, Черныш почував себе не по собі, боявся зробити їй боляче, адже всі їхні розмови могли стосуватися лише Брянського. Дівчина дивилася на нього оценивающе, хотіла зрозуміти, чим він завоював дружбу Юрія. Юрій Брянський вигин улітку, а коли Шура познайомилася із Чернышом - падав перший сніг.

Pages: 1 2