У тім, що вони пропали, Сотників не сумнівався ні на мінуту. І він напружено мовчав, придавлений вагою провини, що лежала на ньому подвійним вантажем - і за Рибалку й за Демчиху. Особливо його турбувала Демчиха. Він думав також і про свою нічну перестрілку з поліцією, у якій дісталося якомусь Ходоронку. Зрозуміло, підстрелив його Сотників. В’їжджали в містечко. Дорога йшла між посадок - два ряди кривих верб по обидва боки тіснили битий шлях, потім якось відразу почалася вулиця. Було вже не рано, але подекуди ще тяглися із труб дими, у морозному серпанку над заиндевелыми дахами невисоко висіло холодне сонце. Спереду через вулицю квапливо пройшла жінка з коромислом на плечах. Відійшовши по стежинці до будинку, обернулася, із затаєною тривогою вдивляючись у сани з поліцаями. У сусідньому дворі вискочила з хати простоволоса, у калошах на босу ногу дівчина, хлюпнула на сніг помиями й, перш ніж лякливо зникнути у дверях, також із цікавістю оглянулася на дорогу. Десь заливалася гавкотом собака; безпритульний возилися нахохлившиеся горобці в голих галузях верб. Тут ішла своя, неспокійна, важка, але все-таки буденне життя, від якого давно вже отвыкли й Сотників і Рибалка

Сани переїхали місток і біля дерев’яного з мезоніном удома згорнули на бічну вуличку. Здається, під’їжджали. Як не дивно, але Сотникову хотілося скоріше приїхати, він болісно змерз на вітрі в поле: селище, як завжди, обіцяло дах і пристановище, хоча цього разу пристанице, зрозуміло, буде без радості. Але однаково тягло в яке-небудь приміщення, щоб хоч небагато зігрітися

Ще видали Сотників побачив спереду широкі нові ворота й біля них поліцая в довгому вартовому кожусі, із гвинтівкою під пахвою. Поруч височів міцний кам’яний будинок, напевно колишня крамниця або яка-небудь установа, із чотирма заґратованими по фасаду вікнами. Поліцай, напевно, чекав їх, і, коли сани під’їхали ближче, взяв на ремінь гвинтівку й широко розгорнув ворота. Двоє саней в’їхали в просторий, очищений від снігу двір, зі старою, обгризеною конов’яззю в забору, якимось сарайчиком, дощатої вбиральні в куті. На ґанку відразу ж з’явився підтягнутий малий у німецькому кітелі, на рукаві якого біліла акуратно розгладжена поліцейська пов’язка

- Привезли?

- А те як же! - хвалькувато відгукнувся Стась. - Ми так кабы не привезли. От, приймай кроликів!

Він легко зіскочив із саней, недбало закинув за плече гвинтівку. Навколо був забір - звідси вже не втечеш. Поки возій і Рибалка вибиралися із саней. Сотників оглядав будинок, де, цілком ймовірно, їм стояло довідатися, почім фунт лихий. Міцні стіни, високою, покритою жерстю ґанок, щаблі, що ведуть до дверей у підвал. В одному із заґратованих вікон замість вибитих стекол жовтіли шматки фанери з обривком якогось готичного напису. Усе тут було прибрано-прибране й виявляло зразковий порядок цього поліцейського гнізда - сільського оплоту німецької влади. Тим часом поліцай у кітелі вийняв з кишені ключ і по сходам направився долілиць, де на льохових дверях виднівся величезний комірний замок сперекладиной.

- Давай їх сюди!

Уже всі повставали із саней - Стась, Рибалка з візником, - віддалік обтрушувалися поліцаї й приречено стояла Демчиха, побачивши якої в Сотникова болісно стислося серце. Зі зв’язаними за спиною руками та згорбилася, зігнулася, сползший хустка зім’ята лежав на її потилиці. З рота безглуздо стирчала сукняна рукавиця, і поліцаї, зважаючи на все, не поспішали звільняти неї від цього кляпа

Сотникову коштувало чимало праці без сторонньої допомоги вибратися із саней - як не повернися, болем заходилася нога. Перемагаючи біль, він все-таки виліз на сніг і два рази стрибнув біля саней. Він навмисно почекав Демчиху й, як тільки та порівняла з ним, отчужденно уникаючи його погляду, підняв обидві зв’язані разом руки й смикнув за кінець рукавиці

- Ти що? Ти що, чмур?! - зводили позаду, і в наступну мить він торчмя полетів у сніг, збитий твердим ударом поліцейського чобота

Пекельний біль у нозі розбігся по його тілу, стемніло в очах, він мовчачи зчепив зуби, але не зачудувався й не образився - прийняв удар як заслужений. Поки він, зайшовшись у кашлі, що давить, повільно піднімався на одне коліно, десь поруч злобливо матюкався старший поліцай:

- Ах ти, вилупок комісарський! Ишь заступник найшовся. Стась! А ну в штубу його! До Будиле!

Усе той же спритний, виконавчий Стась підскочив до Сотникову, сильним ривком схопив його під руку. Сотників знову впав зв’язаними руками на сніг, але бездушна молода сила цього поліцая безцеремонно підхопила, поволокла його далі - на ґанок, через поріг, у двері. Оберігаючи хвору ногу, Сотників сильно вдарився плечем об косяк. Стась одним духом протяг його по коридорі, штовхнув ногою стулку якихось дверей і сильним ривком кинув його на затоптаний, у мокрих слідах піл. Сам же на прощання розрядився триповерховим матом і із силою захлопнув двері

Раптом стало тихо. Чутні були тільки кроки в коридорі так через стіну приглушено доносився розміряний, начебто отчитывающий когось голос. Перемагаючи лютий біль у нозі, Сотників підняв голову. У приміщенні нікого більше не було, це небагато спантеличило, і він з раптовою надією глянув на вікно, що, однак, було міцно загороджене залізними прутами ґрат. Ні, звідси вже не підеш! Зрозумівши це, він опустився на підлогу, без інтересу оглядаючи приміщення. Кімната мала звичайний казенний вид, здавалася незатишної й пустуватої, незважаючи на застелений сірою байковою ковдрою стіл, облізла, просиджене крісло за ним і легонький стільчик біля печі-голландки, від чорних круглих боків якої йшло густе, таке приємне тепер тепло. Але позаду по підлозі розтікалася від дверей холоднеча. Сотників здригнувся в ознобі й, стримуючи стогін, повільно витягнувся на боці

“Ну от, отут всі й скінчиться! - подумав він. - Господи, тільки б витримати!” Він відчув, що впритул наблизився до свого рубежу, своїй головній рисі, біля якої стільки ходив на війні, а сил у нього було небагато. І він побоювався, що може не витримати фізично, піддатися, зломитися всупереч своїй волі - іншого він не боявся. Вдихнувши теплого повітря, він почав кашляти як завжди, до судорожних спазмів у груди, до колотья в мозку - самим прихилистим, “собачим” кашлем, що жорстоко терзав його другий день. Так кепсько він давно вже не кашляв, напевно, з дитинства, коли своєю застудою заподіював стільки занепокоєння матері, що нескінченно переживала за його слабкі легені. Але тоді нічого не трапилося, він переріс хворість і більш-менш благополучно дожив до своїх двадцяти шести років. А тепер що ж - тепер здоров’я вже не мало для нього великої цінності. Погано тільки, що його хворість віднімала сили в момент, коли вони були йому так потрібні. За кашлем він не розчув, як у приміщення хтось увійшов, перед ним на підлозі з’явилися чоботи, не дуже нові, але доглянуті, з акуратно підбитими носками й начищеними халявами. Сотників підняв голову

Навпроти стояла вже літня людина в темному цивільному піджаці, при краватці, зав’язаній на несвіжу, із бляклою смужкою сорочку, у військового покрою діагоналевих бриджах.

Сотників абияк піднявся з підлоги й боком опустився на стілець, відставивши убік ногу. Так стало зручніше, можна було терпіти. Він зітхнув, повів поглядом по стінах, глянув за грубку, у кут у вікна, не відразу зрозумівши, що шукає знаряддя катувань - повинні ж вони отут бути. Але, до його подиву, нічого, чим звичайно катують, у приміщенні не було видно. Тим часом він почував, що відносини його із цим поліцаєм уже перейшли границю умовності й, оскільки гра не вдалася, стояв розмову по суті, що, зрозуміло, обіцяв мало приємного

Початок не обіцяв нічого гарного. На питання про загін він, зрозуміло, відповідати не стане, але й інші, напевно, будуть не легше. Слідчий чекав, розсіяно граючи пресом. Руху його худих, тонких пальців були спокійно впевненою, неквапливими, цієї своєю неквапливістю, однак, і выдававшие ретельно приховувану до пори напруженість. Дивно, що на вид він був так мало схожий на ката-слідчого, напевно, що мав на своєму рахунку не одне загублене життя, а скоріше нагадував скромного, навіть затрапезного сільського службовця. І в той же час було помітно, як дрімає в ньому щось підступно-віроломне, щохвилини загрозливому арештантові. Сотників чекав, коли воно нарешті прорветься, хоча й не знав, як міцні нерви цієї людини й за яким питанням слідчий скине нарешті із себе маску

- Яке мали завдання? Куди йшли? Як давно пособником у вас ця жінка?

- Ніякий вона не пособник. Ми випадково зайшли до неї в хату, забралися на горище. Її й будинку в той час не було, - спокійно пояснив Сотників

- Ну, звичайно, випадково. Так усі говорять. А до лесиновскому старости ви також зайшли випадково?

Pages: 1 2