Зоська й не помітила, як задрімала, скорчившись на холодній підлозі. Вона почувала тривогу, не розуміючи її причини. У сні перед нею розстелялося весняне зелене поле з білою дзвіницею костьолу. Вона не відчувала себе фізично, але знала, що існує, хтось добрий повинен був от-от з’явитися перед нею. Зоська знала, з ним треба триматися шанобливо. Навкруги були люди, вони теж чекали «його». Раптом Зоська побачила, що вона легко й вільно ширяє над юрбою, потім обважніла й стала різко знижуватися. Люди бігли за нею, намагаючись схопити її довгими ухватистими руками, вона, намагаючись увернутися, замахала руками, що поступово перетворилися в чорні крила птаха. І сама Зоська перетворилася вптицу.

Але крила не допомогли їй злетіти, вона виявилася на землі, у величезному заметі серед сніжного поля. Потім вона начебто б відділилася від птаха й побачила неї з боку, розпластаної на снігу. Птах умирав, і разом з нею в безпросвітній нудьзі, здавалося, умирала Зоська.

Але ні, вона не вмерла, прокинулася зі свідомістю, що ситуація змінилася. Антон відкрив вхідні двері, у яку ввалився хазяїн і за ним ще троє збройних людей. Сержант наказав одному із що прийшли обшукати Антона. Голубин злякано виправдувався, що він свій, «із Суворівського…». Що Ввійшли обернулися на Зоську. Вона зрозуміла, що вони з Липичанской бригади. Антон сказав, що вона теж із Суворівського, а зв’язав її тому, що Зоська хотіла перекинутися до німців. «Брешеш», - здригнувшись, закричала дівчина. Один із що прийшли довідався неї, навіть назвав ім’я. Зоська заперечила, що це Антон хотів зрадити, хазяїн може підтвердити. Але хазяїн мало що зрозумів у лайці Зоськи з Антоном і не знав, хто говорить правду. Зоську розв’язали. Тепер зв’язали руки Антонові, накинули кожушок і повели з хутора. Зоську теж взяли із собою. Вона відговорювалася завданням, але її не відпустили, а пригрозили «шльопнути». Їй нічого не залишалося робити, покірно йти по сніжному полю: її несподівані рятівники кудись квапилися

Сержант кілька разів наказував: «Салей, ширше крок!» Зоська зрозуміла, що вони віддаляються від Скиделя убік Німану, але що вона могла зробити, її вели як арештовану, навіть не пояснюючи - куди. На її стороні була правда, і, здається, з’явився заступник, от цей моторний толстячок Паша, що її десь бачив і знав по імені. А тим часом зовсім розвидніло. Антон запитав про положення на фронті. Йому відповіли, що «Сталінград дав німцям у зуби, поперли німців під Сталінградом». Антон зачудувався, виходить, німці брехали, що взяли Сталінград. Сержант відповів, що «подавилися німці Сталінградом, на шістдесят кілометрів їх відкинули. Фронт прорваний, і росіяни наступають». Зоська мовчала, її душу раділа від цих звісток. Сержант наказав зупинитися в чагарнику, відправивши Салея в розвідку. Сержант і Паша стали їсти. Зоську не цікавила їжа, вона думала, як вирватися з-під опіки цих людей

Антон був приголомшений почутим

Може бути, він повинен дякувати Зоську за її рятівну впертість, спробувати помиритися з нею. Новий поворот у війні змушував Антона переглянути свої колишні рішення, перешикуватися відповідно до нових обставин. Треба було якось умовити партизан розв’язати йому руки. Його могла виручити тільки Зоська. Салей усе не вертався. Сержант піднявся з яру наверх і покликав до себе інших. На середині схилу Антон поскользнулся й упав. Підніматися зі зв’язаними руками було майже неможливо, все-таки він абияк вибрався, залишаючи на снігу кривавий слід. Зоська підійшла й обтерла кров з підборіддя Антона, але зробила це так байдуже, як обтяжний обов’язок

Повернувся Салей, доповів, що Сірого взяли, через березнячок не пройти - там облава. Полем теж не можна - із села побачать, можна спробувати пройти уздовж «чавунці», якщо поповзом, через насип не побачать. Партизани про щось почали тихенько радитися, здається, вони хотіли розстріляти Антона, що представляло для них певну небезпеку. Голу-бин злякався, став пояснювати, що вісім місяців воює проти німців, він свій: вони не мають права влаштовувати самосуд. Сержант заперечив, не тягти ж Антона на собі. Голубин сам у стані повзти, тільки йому варто розв’язати руки. Він звернувся по допомогу до Зоське: «Скажи їм: я не ворог! Ти ж знаєш, я чесно воював і чесно воювати буду. Мало що між нами трапилося! При чому ж отут вони? Скажи, Зося!» Зоська мовчала, а Антон принижено просив її заступитися, адже його хочуть розстріляти. Зоська промовила, що він свій, його не треба вбивати. «Я зі зла!» Антона розв’язали, але зброї не дали. Зоська знову зробила спробу отпроситься в Скидель, але й цього разу їй відмовили

Вона пристрахала, що партизани зривають її завдання. Сержант рішуче заперечив: «Ви самі зірвали своє завдання», - і рушив уперед. Він ішов першим, за ним - Паша, Антон, Зося, що замикає був Салей. Сержант наказав йому стріляти в Антона, якщо той спробує втекти

Зоська ледь придушувала в собі роздратування: доводилося йти невідомо куди, її охоплювала тривога за невиконане завдання. «Вона давно упустила всі строки, порушила всякий порядок, наплутала й усе ускладнила до крайності. Вона каялася, що заступилася за Антона, імовірно, без нього було б легше, він заслужив, щоб його розстріляли. Але в судді йому вона не годилася, вона взагалі нікому не годилася в судді, тому що багато в чому сама була винувата». Вона вирішила не втручатися в малоприємну справу Голубина. От прийдуть у загін і нехай тоді його судять. На це є люди поумнее й рішучіше її.

Тим часом група рухалася досить швидко, іти було легко, але ліс незабаром скінчився. Треба було пробігти відкритим полем до насипу «чавунці». Пробігши відкритий простір, вони залягли в насипу, потім приблизно кілометр перебороли пригинаючись і короткими перебіжками. Насип ставала усе нижче й нижче, майже урівень із землею. Далі довелося повзти. Зоська швидко промокла, але не відчувала холоду, тільки-но поспівати за мигтючими спереду чоботями Антона

Раптом пішла команда: «Швидко! Уперед!» Зоська намагалася не відставати від Антона й все-таки відставала. Її перегнав Пашка. Вона очікувала, що зараз обжене й Салей, але він завзято тримався позаду. Зоська розуміла, треба повзти швидше, але не могла

Ліворуч здалося кілька саней із сідоками, що їдуть напереріз «залозці» і повзучої. Поки вони не бачили партизанів, але незабаром побачать. Зоська завмерла, поки не почула окрик Салея: «Бягом! Бягом, ти не бачиш?!» Вона кинулася за, що йдуть до соснику сержантом, Пашкой і Антоном. Тепер найстрашніше для неї було відстати від інших. Почулися постріли. Вона впала, але відразу підхопилася й кинулася вперед. Потім усе знову залягли в канаві. Німці бігли до лісу, намагаючись відрізати партизанам рятівний шлях

Сержант скомандував: «Уперед!» - і всі побігли, через якийсь час знову залягли, отстреливаясь від німців, що насідали, і поліцаїв. Тепер необхідно було перескочити рейки й бігти до рятівного гаю. Зоська майже добігла до соснячка, збираючись перескочити канаву, як її голову зачепила куля. Зоська не впала, а продовжувала в’януло бігти далі. Позаду хтось стріляв. Вона оглянулася й побачила Антона, що біжить із гвинтівкою. Пробігши кроків двадцять, Голубин знову оглянувся й вистрілив. Зоська жахнулася: їх наганяли поліцаї. Сержант із Пашей кудись зникли; Антон перегнав Зоську й зник у соснику. Вона кинулася туди ж. Тепер Зоська сподівалася на Антона. Поліцаї, здається, відстали. Вона брела слідами Голубина, щоб він неї перев’язав. Сама вона зробити цього не могла. Незабаром він окликнув Зоську.

Антон почекав Зоську - а що йому залишалося робити, не бігти ж навздогін за цим баламутом - сержантом. Тепер Антонові ніхто не був потрібний. Він добув гвинтівку вбитого Салея, але, побачивши вишедшую на опушку поранену Зоську, зглянувся над нею. Позаду почулися голоси переслідувачів. Антон захопив Зоську далі. Вони добігли до окраїни гаю

Бинта в Антона не було, він відірвав смужку від своєї натільної сорочки й перев’язав рану Зоськи, випробовуючи «почуття жалості й майже непереборної бридливості». Поліцаї той^-те-нарешті-те відстали. Антон допоміг Зоське встати, з короткими зупинками вони перейшли поле й поглибилися в наступний гай. Зоське було важко, але вона завзято йшла вперед. Антон давно не дізнавався місцевості, ідучи навмання. Спереду в поле маячило самотнє дерево, обрисами напоминающее стіжок… Крізь снігопад спереду замаячіло село. Підійшовши до дерева, Антон зупинився. Це була груші-дички, що роскошно розкинула крону майже до землі. Відразу були навалені камені, зібрані з поля. За ними можна було вкритися від вітру. «"Геть село, бачиш?" - кивнув він Зоське, коли вона припхалася до дерева». Зоська відповіла, що це Княжеводци, тут вона була влітку в подруги. Антон зрадів, буде де сховатися. Поки ж випливало перечекати до темряви. Він вивернув величезний камінь, і Зоська села. Антон запитав, що вони будуть робити далі, але вона промовчала

Pages: 1 2 3