Оповідач по дорозі в Тифлис знайомить із попутником - штабс-капітаном по імені Максим Максимович, що розповідає йому таку історію. П’ять років тому він стояв у міцності за Тереком. Один раз восени прийшов транспорт із провіантом. Його супроводжував офіцер, якого кликали Григорій Олександрович Печорин. Людина цей належав до тієї породи людей, з якими, за словами Максима Максимовича, повинні відбуватися різні незвичайні речі. Характеру Печорина був суперечливий, вів він себе дивно: ніколи ле мерзнув, навіть довго перебуваючи в холод під дощем, а, сидячи в кімнаті, мерзнув; ходив на кабана один, здригався від стукоту ставні

Недалеко від міцності жив князь. Його син Азамат, кмітливий і верткий хлопчик років п’ятнадцяти, дуже ласий на гроші, часто навідувався в міцність. Один раз князь запросив Максима Максимовича й Печорина на весілля своєї старшої дочки. Гостей посадили на видному місці й до них підійшла молодша дочка князя, Бэла, тоненька, струнка дівчина із чорними очами, як у гірської сарни. Печорин не зводив з її око, і Бэла взглядивала на нього исподлобья. Відразу на весіллі був і Казбич, що мав репутацію розбійника й злодія. Цей Казбич володів конем Карагез, що славилася по всієї Ка-барде.’Багато наїзників заздрили Казбичу, кілька разів намагалися украсти кінь, але безуспішно. Особливо подобалася Карагез Азамату, він навіть запропонував Казбичу в обмін на коня украсти сестру, але того відмовився

Довідавшись про цьому, Печорин посміявся, а сам задумав дещо. У розмовах з Азаматом він без утоми розхвалював Карагеза й нарешті запропонував: «Я тобі дістану його, тільки з умовою. Ти будеш володіти конем, але ти повинен віддати мені сестру Бэлу». - «Згодний»,- прошептав Азамат, блідий як смерть. У такий спосіб вони й злагодили цю негарну справу. Максим Максимович намагався відговорити Печорина, але той відповідав, що дика черкеска повинна бути щаслива, маючи такого чоловіка, як він, а Казбича, розбійника, варто покарати

Уночі Азамат привіз жінку, перекинену через сідло; руки й ноги в неї були зв’язані. На наступний ранок Казбич пригнав баранів на продаж. Прив’язавши коня в забору, він пив чай, яким пригощав його Максим Максимович. Раптом Казбич змінився в особі й закричав: «Мій кінь! Кінь!» Але Азамат уже скакав на його гарячому коні. Казбич упав на землю й заридав. Він пролежав на землі ціла доба, а коли довідався ім’я злодія, направився в аул, щоб мстити за Карагеза.

Максим Максимович став соромити Печорина, але той був абсолютно спокійний: «Так коли вона мені подобається?» Печорин довго домагався любові Бэли й поступово приручив її. «Послухай, мила, добра Бэла! - говорив він їй.- Ти бачиш, як я тебе люблю; я всіх готів віддати, щоб тебе розвеселити: я хочу, щоб ти була щаслива; а якщо ти будеш сумувати, то я вмру. Скажи, ти будеш веселей?» Вона задумалася, потім посміхнулася й кивнула, погоджуючись

Бэла стала ласковее, але більшого від її не можна було домогтися. Тоді Печорин одягся, зібрався й увійшов до дівчини прощатися

• «Я винуватий перед тобою,- сказав він,- і повинен покарати себе; прощай, я їду - куди? Почім я знаю! Либонь недовго буду ганятися за кулею або ударом шашки: тоді згадай про мене й прости мене». Ледь він торкнувся двері, як Бэла кинулася до нього. У цьому місці свого оповідання Максим Максимович замовчав. «Так, зізнаюся,- сказав він потім, смикаючи вуси,- мені стало прикро, що жодна жінка мене так не любила».

На думку Максима Максимовича, Печорин з Бэлою були щасливі. Казбич подумав, що сам князь дав згоду на те, щоб Азамат украв Карагеза й, підловивши старого на дорозі, убив його. Коня були готові рушити в дорогу; співрозмовники, Максим Максимович і оповідач, рушили в дорогу. Оповідач міркував про дивну здатність росіян пристосовуватися до чужих звичаїв, розуміти й виправдувати їх. Дорогого коня кілька разів зупинялися, піднімаючись на кручі, і мандрівники були змушені допомагати ім. До ночі вони зупинилися на відпочинок в одній гірській саклі, і Максим Максимович доказав свою історію Обэле.

Пройшло час і Печорин став всі частіше пропадати на полюванні. Під час його отлучек під стінами міцності з’являвся Казбич, і Максим Максимович розповів Печорину про це. Той велів Бэле не виходити з міцності. Але по всьому було видно, що відношення його до Бэле змінилося. «Недобре,- подумав Максим Максимович,- вірно, між ними чорна кішка проскочила!» Бэла початку помітно сохнути, особа її витягнулося, більші очі потьмяніли, вона всі дні сиділа на ліжку, бліда й смутна. Максим Максимович став докоряти Печорина за його холодність, а у відповідь почув:

• «…У мене нещасний характер: чи виховання зробило мене таким, чи Бог так мене створив, не знаю; знаю тільки те, що якщо я причиною нещастя інших, те й сам не менш нещасливий… З тієї хвилини, як я вийшов з опіки рідних, я став насолоджуватися скажено всіма задоволеннями, які можна дістати за гроші, і, зрозуміло, задоволення ці мені огиднули. Потім пустився я у велике світло, і швидке суспільство мені також набридло; закохувався у світських красунь і був любимо,- але їхня любов тільки дратувала мою уяву й самолюбство, а серце залишилося порожньо… Я стати читати, учитися - науки теж набридли; я бачив, що ні слава, ні щастя від них не залежать анітрошки, тому що самі щасливі люди - невігласа, а слава - удача, і щоб домогтися її, треба тільки бути спритним. Тоді мені стало нудно… Незабаром перевели мене на Кавказ: цей самий щасливий час мого життя. Я сподівався, що нудьга не живе під чеченськими кулями,- дарма: через місяць… мені стало нудніше колишнього…»

Любов Бэли здалася йому любов’ю ангела, але виявилося, що «любов дикунки деяким краще любові знатної барині; неуцтво й простосердість однієї так само набридають, як і кокетство інший». Печорин зізнався, що ще любить Бэлу, але йому з нею дуже нудно. «Дурень я або лиходій, не знаю; але те вірно, що я також дуже жалюгідний, може бути, більше, ніж вона: у мені душа зіпсована світлом, уява неспокійне, серце ненаситне; мені все мало…»

У міцності Казбич більше не з’являвся. Один раз Максим Максимович відправився з Печориним на полювання. Вони від’їхали недалеко від міцності, як раптом почули постріл. Максим Максимович довідався в що стреляли Казбича. Після пострілу у відповідь Казбич зіскочив з коня й подорожани побачили, що на його руках жінка. Це була Бэла. Він став щось кричати подорожанам і заніс над Бэлой кинджал. Але отут, мабуть, куля потрапила Казбичу в плече й він кинувся бігти. Печорин кинувся до дівчини, але вона лежала без руху, з рани струменіла кров. Дарма Печорин цілував її холодні губи - Бэла не приходила в себе. Вона промучилася кілька днів. Перед ранком вона «відчула тугу смерті», початку метатися, збила пов’язку, кров потекла знову. Коли перев’язали рану, Бэла на хвилину заспокоїлася й початку просити Печорина, щоб він неї поцілував. Він став на коліна біля ліжка, підняв її голову з подушки й поцілував; Бэла міцно оповила його шию тремтячими руками, начебто в цьому поцілунку хотіла передати йому свою душу

• «Ні, вона добре зробила що вмерла! Ну, що б з нею сталося, якщо б Григорій Олександрович її покинув? А це б трапилося, рано або пізно…»

Максим Максимович намагався утішити Печорина, але той у відповідь зненацька засміявся… Мороз пробіг по шкірі від цього сміху. Печорин був потім нездоровий, схуд, але розмов про дівчину вони більше не заводили. Через кілька місяців Печорина перевели Вгрузию.

Рекомендую до прочитання переказ заключної частини роману «Герой нашого часу», тому що воно істотно ознайомить вас із долею Печорина. Через деякий час оповідач зупинився в одному готелі у Владикавказе, де довелося чекати «оказії» в Екатериноград. Там він знову зустрічає Максима Максимовича. Вони сиділи у вікна за пляшкою кахетинського вина, як побачили ще одну коляску й довідалися, що тут Печорин. Штабс-капітан велів лакеєві повідомити Печорину, що його чекає Максим Максимович, але Печорин не з’явився. Максим Максимович до самої ночі чекав його у воріт, але так і не дочекався. Той з’явився тільки наступного дня.

Pages: 1 2