Уже перший розділ «Запрошення на страту» насичений авторефлексивними фрагментами, що створюють рамкову конструкцію «тексту в тексті». Другий абзац роману зненацька змушує читача начебто побачити в дзеркалі тексту себе самого з розкритою книгою: «Отже - підбираємося до кінця». На наступній сторінці Цинциннат на очах читача намагається перебороти синтаксичні утруднення, записуючи свою першу щоденникову фразу. Тут же - дуже важлива предметна деталь - «изумительно очиненний олівець, довгий, як життя будь-якої людини, крім Цинцинната…».

Довжина олівця буде пропорційно зменшуватися по ходу оповідання. Эстетические принципи героя роману (і його автора) розкриваються не тільки в прямих автокомментариях, але й побічно — через оцінку що читають Цинциннатом книг. Найважливіший епізод такого роду - читання в’язнем роману «Quercus», іронічно названого «вершиною сучасного мислення».

Зі свого роду читацької анотації з’ясовується, що він являє собою шестисотлітню «біографію дуба» — статичний дріб’язковий опис усього происходящего навколо: «Автор, здавалося, сидить зі своїм апаратом у вишних галузях Quercus ‘а — виглядаючи й ловлячи видобуток» (гл. 11).

Мистецтво того миру, у якому існує герой, являє собою доведений до абсурду натуралізм, своєю вірністю жизнеподобию маскирующий відсутність живого почуття й думки. Повторюваність, шаблонність такого «мистецтва» гротескно підкреслена в сцені відвідування Цинцинната родичами: дід Марфиньки тримає в руках портрет своєї матері, «, щотримала у свою чергу якийсь портрет» (гл. 9).

Найбільш тонкий прояв «літературності» в «Запрошенні на страту» — система літературних алюзій. Крім явних алюзій, що окреслюють коло літературної ерудиції героя, у романі розсипані численні уподібнення подій, що відбуваються, ляльковому драматургічному дійству. Багато хто з них вільні від скільки-небудь виразних перекликів з конкретними драматургічними добутками й служать створенню загальної атмосфери гротескної театральності. Однак частина подробиць має більшу значеннєву конкретність, співвідносячись зі спадщиною російського символістського театру. Петербуржець Набоков замолоду був свідком теперішнього театрального буму: видовищні мистецтва в Росії переживали на початку століття небувалий підйом. У квітні 1914 року в залі Тенишевского училища (того самого, де вчився майбутній автор «Запрошення на страту») актори студії В. Э. Мейерхольда зіграли дві ліричні драми А. Блоку - «Балаганчик» і «Незнайомку».

Режисерська інтерпретація п’єс відрізнялася контрастним сполученням натуралістичної вірогідності в акторських образах — з підкресленої марионеточностью, масочностью персонажів (використалися кольорові перуки, приставні носи й т.д.). Тим самим досягалася значеннєва багатоплановість спектаклю. Досить імовірно, що Набоков був глядачем цього подання. Про спадщину А. Блоку а тексті роману змушує згадати насамперед одна предметна частковість — плавуча бібліотека на міській річці має ім’я «доктора Синеокова» (Синеоков потонув саме в тім місці, де тепер розташовується книгосховище). Ця пародійна алюзія на вірш «Незнайомка» (згадаєте: «…очі сині бездонні // Цвітуть на далекому березі») - змушує придивитися до відносин трьох головних персонажів роману. Наприкінці 12-й глави Пьер зненацька називає Цинцинната «тезком». У свою чергу, Марфинька в сцені останнього побачення звертається до нього: «петушок мій».

У світі манекенів-ляльок Цинциннат відіграє роль балаганного Пьеро — тужного по своїй невірній коханій маленького лірика. Його двійник - суперник (двойничество підкреслено графічною дзеркальністю перших букв їхніх імен — «П» і «Ц») поводиться як блоковский Арлекін: у ньому впадає в око бой’кость, циркова спритність, розв’язна балакучість — одним словом, що зухвало^-процвітає початок. Гімнастичні кульбіти, карткові фокуси, шахівниця, червоні лосини й інші подробиці одягу й поводження Пьера підтримують цю асоціацію. Навпроти, Пинциннат-Пьеро наділений дитячою зовнішністю, у відносинах з Марфинькой він залежний, інфантильний. У вигляді Марфиньки гротескно переосмислені риси Коломбини й Незнайомки (ім’я героїні, що роздвоюється, блоковской «Незнайомки» - Марія - фонетично нагадує ім’я дружини Цинцинната).

Блоковские відгомони помітні в сцені нічного візиту Цинцинната до міських чиновників напередодні страти (гл. 17): цей епізод рядом деталей перегукується з «третім баченням» «Незнайомки». Набоков прибігає до своєрідної контамінації алюзій: об’єктом схованої літературної гри виявляється не окрема п’єса Блоку, але сама стилістика його «Балаганчика» і «Незнайомки». Блоковский «шифр» дозволяє зрозуміти згадування героя про «смерторадостних мудреців» у сталактитових вертепах(гл. 18): це не стільки пустельники, що бігли в печери від мирської суєти (старослов’янське значення слова «вертеп» — печера), скільки смерті, що чекають, - рятівниці мистики в першій сцені блоковского «Балаганчика».

Варто врахувати, що серед персонажів роману «Лолита» є театральна діячка Вивиан Дамор-Блок («Дамор — по сцені. Блок — по одному з перших чоловіків»). Крім анаграми імені й прізвища автора роману, цей сценічний псевдонім цікавий вказівкою на ліричну драматургію поета - символіста. Використання «лялькових» алюзій — далеко не самоцільна гра автора й не пародійне вивертання блоковских п’єс. Завдяки цій грані оповідання стає виразної подвійність головного героя роману. У світі тюремної яви - він така ж лялька, як і навколишні його маріонетки. Їхня загальна доля - бути іграшками в руках невідомого режисера. Але є інша, набагато більше важлива іпостась Цинцинната.

Він поет і своя лірична свідомість належить інший — не маріонеткової — реальності. Язикова тканина роману. Язикова віртуозність Набокова визнана не тільки його шанувальниками, але й ворожої йому частиною літературної критики й читацької аудиторії. Більше того, «набокофоби» охоче помічають прикмети формального — «зовнішнього», «мертвотного», як вони вважають,— майстерності. Майстерності, не забезпеченого, з їхнього погляду, змістовною глибиною. Подібні докори пред’являлися у свій час Пушкіну, пізніше - Фету, Чехову, поетам «срібного століття». Які ж основні прояви набоковского язикової майстерності й у чому змістовні функції його прийомів?

Головна відмітна риса миру, у якому живе герой «Запрошення на страту» - повна відсутність поетичної мови. Забуто мистецтво листа, слово деградувало до найпростішого засобу комунікації. Маріонеткові персонажі розуміють один одного з півслова: ця метафора реалізується в тексті (тобто прочитується буквально) у тих епізодах, коли діючі особи перестають зв’язувати слова між собою, обмежуючись механічним набором граматичних початкових форм