Автор подорожує по низов’ях Дніпра на невеликому пароходике «Олег». У першому класі їде якась дівиця (знайома капітана), у другому - трохи євреїв і бедный актор, що, втім, негайно починає робити дівиці знаки уваги. Нижня палуба переповнена хохлушками, які по вечорах ведуть щиросердечні розмови й співають протяжливі пісні. Серед них виявляється й рябий сліпий - лірник Родіон. «Простий, відкритий, легкий, він сполучав у собі все: строгість і ніжність, гарячу віру й відсутність показної побожності, серйозність і безтурботність… він належав до тих рідким людям, вся істота яких - смак, чуйність, міра».

На нижчій палубі розмова заходить про Київ, про київські церкви, про ікони. Родіон інстинктивно почуває настрій жінок і співає стару пісню про сиротке й злу мачуху. Зворушливий образ нікому не потрібної дитини, що намагається всіма силами заслужити милість мачухи, змушує серця слухачок мерзнути. Просто й природно Родіон «каже» про те, як, отчаявшись, дівчинка відправляється мандрувати по світлу в пошуках рідної матері, зустрічає Христа, що говорить, що її мама вмерла. Сиротка попадає на могилу матері, просить ту взяти її до себе, і бог, зглянувшись над дівчинкою, приймає неї до себе в рай, а злу мачуху карає. Автор просить Родіона продиктувати йому слова пісні. Диктуючи, Родіон щораз переказує текст по-новому, «поліпшуючи по своєму смаку».