Колись такі садиби, як садиба Ганни Герасимівни, були не рідкість. Минулого й що руйнуються, але усе що ще жили на широку ногу садиби з величезним маєтком, із садом у двадцять десятин. Правда, збереглися деякі з таких садиб ще й дотепер, але в них уже немає життя… Немає трійок, немає верхівкових "киргизів", немає гончих і борзих собак, немає двірні й немає самого власника всього цього - поміщика-мисливця, начебто мого покійного шурина Арсенія Семенича.

З кінця вересня наші сади й гумна порожніли, погода, як звичайно, круто мінялася. Вітер цілими днями рвав і тріпав дерева, дощі поливали їх з ранку до ночі. Іноді до вечора між хмурими низькими хмарами пробивався на заході тріпотливе золотаве світло низького сонця; повітря робилося чисте і ясний, а сонячне світло сліпуче блискало між листвою, між галузями, які живою сеткою рухалися й хвилювалися від вітру. Холодно і яскраво сіяло на півночі над важкими свинцевими хмарами рідке блакитне небо, а через ці хмари повільно випливали хребти снігових гір-хмар. Коштуєш у вікна й думаєш: "Либонь, бог дасть, распогодится". Але вітер не вгамовував. Він хвильова сад, рвав людської струмінь, що безупинно біжить із труби, диму й знову наганяючи лиховісні патли попелястих хмар. Вони бігли низько й швидко - і незабаром, точно дим, затуманювали сонце. Погасав його блиск, закривалося віконечко в блакитне небо, а в саду ставало безлюдно й нудно, і знову починав сіяти дощ… спершу тихо, обережно, потім всі густіше й, нарешті, перетворювався в зливу з бурою й темнотою. Наступала довга, тривожна ніч…

З такого тріпання сад виходив майже зовсім оголеними, засипаними мокрими листами і якимось притихлим, що упокорився. Але зате як гарний він був, коли знову наступала ясна погода, прозорі й холодні дні початку жовтня, прощальне свято осіни! Збережене листя тепер буде висіти на деревах уже до перших зазимков. Чорний сад буде протягати на холодному бірюзовому небі й покірно чекати зими, пригріваючись у сонячному блиску. А поля вже різко чорніють ріллями і яскраво зеленіють що запустилися озимями… Пора на полювання!

И от я бачу себе в садибі Арсенія Семенича, у великому будинку, у залі, повної сонця й диму від трубок і цигарок. Народу багато - всі люди засмаглі, з обвітреними особами, у поддевках н довгих чоботах. Тільки що дуже ситно пообідали, розчервонілися й порушені шумними розмовами про майбутнє полювання, по не забувають допивати горілку й після обіду. А надворі сурмить ріг і завивають на різні голоси собаки. Чорний хортиці, улюбленець Арсенія Семенича, злазить па стіл і починає пожирати із блюда залишки зайця під соусом. Але раптом він випускає страшний вереск і, перекидаючи тарілки й чарки, зривається зі стола: Арсенії Семенич, що вийшов з кабінету з гарапником і револьвером, раптово оглушає залу пострілом. Залу ще більше наповнюється димом, а Арсеній Семенич коштує й сміється

- Шкода, що промахнувся! - говорить він, граючи очами

Він високий на зріст, сухорлявий, але широкоплечий і стрункий, а особою - красень циган. Ока в пего блищать дико, він дуже спритний, у шовковій малиновій сорочці, оксамитових шароварах і довгих чоботах. Налякавши й собаку й гостей пострілом, він важливо декламує баритоном:

Пора, настав час сідлати моторного дінця

И дзвінкий ріг за плечі перекинути! -

і голосно говорить:

- Ну, однак, нема чого втрачати золотий час!

Я зараз ще почуваю, як жадібно і ємко дихали молоді груди холодом ясного й сирого дня надвечір, коли, бувало, їдеш із шумною ватагою Арсенія Семенича, збуджений музичним гамором собак, кинутих у чорнолісся, у який-небудь Червоний Бугор або Гремячий Острів, уже однією своєю назвою хвилюючого мисливця. Їдеш на злому, сильному й приосадкуватому "киргизі", міцно стримуючи його поводьями, і почуваєш себе злитим з ним майже воєдино. Він фиркає, проситься на рись, галасливо шарудить копитами по глибоких і легких килимах чорного листя, що обсипалося, у кожний звук гулко лунає в порожньому, сирому й свіжому лісі. Дзявкнув десь удалечині собака, їй жагуче й жалібно відповіла інша, третя - і раптом весь ліс загримів, точно він весь скляний, від бурхливого гавкоту й лементу. Міцно гримнув серед цього гамору постріл - і всі "заварилося" і покотилося кудись удалину.

- Береги-и! - заволав хтось розпачливим голосом на весь ліс

"А, бережи!" - мигне в голові оп’яняюча думка. Гикнеш на коня й, що як зірвався з ланцюга, помчишся по лісі, уже нічого не розбираючи по шляху. Тільки дерева миготять перед очами так ліпить в особу брудом з-під копит коня. Вискочиш із лісу, побачиш на зеленях строкату, що розтяглася по землі стаю собак і ще сильніше наддаси "киргиза" напереріз звірові, - по зеленям, взметам і жнивьям, поки, нарешті, не перевалишся в інший острів і не зникне з очей зграя разом зі своїм скаженим гавкотом і стогоном. Тоді, весь мокрий і тремтячий від напруги, осадиш спінену, що хрипить коня й жадібно ковтаєш крижану вогкість лісової долини. Удалині завмирають лементи мисливців і гавкіт собак, а навколо тебе - мертва тиша. Напіврозкритий стройовий ліс коштує нерухомо, і здається, що ти потрапив у якісь заповідні чертоги. Міцно пахне від ярів грибною вогкістю, що перегнили листами й мокрої деревної корою. І вогкість із ярів стає всі ощутительнее, у лісі холоднеет і темніє… Пора на ночівлю. Але зібрати собак після полювання важко. Довго й тужливо дзенькають рога в лісі, довго чуються лемент, лайка й вереск собак… Нарешті, уже зовсім у темряві, ввалюється ватага мисливців у садибу якого-небудь майже незнайомого холостяка-поміщика й наповнює шумом весь двір садиби, що опромінюється ліхтарями, свічами й лампами, винесеними назустріч гостям з будинку…

Траплялося, що в такого гостинного сусіда полювання жило по нескольку днів. На ранній ранковій зорі, по крижаному вітрі й першому мокрому зазимку, їхали в ліси й у поле, а до сутінків знову верталися, усе в бруді, з раскрасневшимися особами, пропахнувши кінським потом, вовною зацькованого звіра, - і починалася пиятика. У світлому й людному будинку дуже тепло після цілого дня на холоді в поле. Усі ходять із кімнати в кімнату в розстебнутих поддевках, безладно п’ють і їдять, галасливо передаючи один одному свої враження над убитим запеклим вовком, що, ощирившись, закотивши ока, лежить із відкинутим на сторону пухнатим хвостом серед зали й офарблює своєю блідої й уже холодною кров’ю піл. Після горілки і їжі почуваєш таку солодку утому, таку млість молодого сну, що як через воду чуєш говір. Обвітрена особа горить, а закриєш очі - вся земля так і попливе під ногами, А коли ляжеш у постіль, у м’яку перину, де-небудь у кутовій стародавній кімнаті з образничкой і лампадою, замигтять перед очами примари огнисто-строкатих собак, у всім тілі заниє відчуття перегони, і не помітиш, як потонеш разом з усіма цими образами й відчуттями в солодкому й здоровому сні, забувши навіть, що ця кімната була колись молельной старого, ім’я якого оточено похмурими кріпосними легендами, і що він умер у цієї молельной, імовірно, на цьому ж ліжку

Коли траплялося проспати полювання, відпочинок був особливо приємний

Прокинешся й довго лежиш у постелі. У всьому будинку - тиша. Чутно, як обережно ходить по кімнатах садівник, розтоплюючи печі, і як дрова тріскотять і стріляють. Спереду - цілий день спокою в безмовної вже зимовий^-зимовому-по-зимовому садибі. Не поспішаючи одягнешся, побродиш по саду, знайдеш у мокрому листі випадково забуте холодне й мокре яблуко, і чомусь воно здасться незвичайно смачним, зовсім не таким, як інших. Потім приймешся за книги, - дідівські книги в товстих шкіряних плетіннях, із золотими зірочками на сафьянних корінцях. Славно пахнуть ці, схожі на церковні требники книги своїм пожовтілим, товстим шорстким папером! Якоюсь приємною кислуватою цвіллю, стародавніми парфумами… Гарні й замітки на їхніх полях, крупно й із круглими м’якими розчерками зроблені гусячим пером. Розгорнеш книгу й читаєш: "Думка, гідна древніх і нових філософів, кольори розуму й почуття серцевого"… І мимоволі захопишся й самою книгою

Pages: 1 2