В 1818 р. зав’язалася дружба Паганини з Россіні. Композитор обожнював скрипаля. Паганини відповідав йому тим же. Відомо. Що скрипаль написав ряд фантазій на арії з опер Россіні. В 1819 р. Паганини познайомився в Римі зі знаменитим французьким художником Энгром; пам’яттю цієї зустрічі залишився олівцевий портрет скрипаля

Інтенсивна концертна діяльність, бурхливе життя приводить Паганини до важкої хвороби, що супроводжується щиросердечною депресією. Він перестає концертувати й до 1824 р. живе замкнуто, на самоті. Лише у квітні 1824 р. виходить зі стану кризи й починає виступати. Приїхавши в Геную, він проводить у ній целую зиму й із захопленням дає уроки 7-літньому вундеркіндові Камилло Сивори. Під його керівництвом Сивори робить швидкі успіхи. Заняття із хлопчиком тривали протягом 7 місяців, але до кінця днів Паганини називав Сивори своїм єдиним учнем

20-і роки чреваті для Паганини важкими особистими переживаннями. Захопливий від природи, він віддавав багато часу жінкам. Біографії, йому присвячені, повні описів його незліченних любовних зв’язків. Імена принцеси Элизи Бачокки, а також іншої сестри Наполеона - Паоли Боргезе, якоїсь синьйори Диди, Елеонори Квиличи, баронеси Олени Добенек становлять лише невелику частину його донжуанського списку. Однак, на підставі ознайомлення з листами Паганини, Ямпольский доходить висновку, що по натурі він аж ніяк не був Дон-Жуаном і Казановой, а завжди мріяв про теперішню любов і спокійному сімейної житті

Якщо до 1828 р. діяльність Паганини розгорталася винятково в межах Італії, те покинувши її, він жодного разу в наступні роки не приїжджав сюди. Він повернувся в рідну країну лише наприкінці життя хворим, зломленим людиною

Після Відня Паганини концертував по містах Німеччини. У Дюссельдорфі доля звела його з однієї із самих чудових жінок, що зустрічалися на його життєвому шляху - баронесою Оленою фон Добенек. Їхня зустріч була трагичной. Любов до Паганини зламала все її життя. Важко сказати, що змушувало Паганини покинути Добенек. Незважаючи на розрив з Паганини баронеса домоглася розлучення із чоловіком і виїхала в Париж. Після смерті Паганини вона перейшла в католицтво й постриглася в черниці Бенедиктинского монастиря Вшвейцарии.

У біографії великого скрипаля багато неясного, незважаючи на пильну увагу до його життя. Чи був він карбонарієм? Якою мірою він був пов’язаний з італійським революційним рухом?

Більша частина біографів уважає участь Паганини в революційному русі незаперечним, ґрунтуючись на факті його зв’язку з поруч італійських революціонерів

Концертні турне по Австрії, Німеччині й Франції супроводжувалися небаченими тріумфами. Найвизначніші музиканти миру в захваті від Паганини. У Відні він остаточно розстався з Бьянкой і направився в Прагу, де зненацька для себе зустрів холодний прийом; потім випливають Дрезден і Берлін. У Берліні він знову перемагає публіку. Але разом зі славою за ним повзуть і легенди, брудний вимисли. Затверджують, що він злочинець, що на його совісті вбивство коханій. Респектабельна публіка в жаху, але все-таки покоряється його чарівній грі. Він захоплює всіх силоміць страсті, драматизмом виконання, нескінченною розмаїтістю фарб, Уеего інструмент воістину говорить, стогне, наслідує грози, безмовності ночі, птахам, що спускаються з небес, але не злітає на небеса, у всьому - поэзияеф.

11 квітня 1830 р. у Франкфурте-на-Майне його слухає Р. Шуман і, вражений, записує в щоденнику: Уразве це не захват! Під його руками самі сухі вправи полум’яні, як пророцтва Пифииф. З концертів цього періоду варто згадати про виступі в Касселе, де його, нарешті, почув Шпор, і в Гамбурзі, де на його концерті був присутній Гейне. Образ Паганини в наслідку великий поет запам’ятав у своєму чудовому утворі Уфлорентийские ночиф.

У лютому 1831 р. Паганини нарешті їде в Париж. Французька столиця тільки що пережила революцію й епідемію холери. Уно навіть жах, викликаний цим смертоносним бичем, не зміг удержати пориву цікавості, а потім - захвату, що повергнули юрбу до ніг Паганиниф, - пише Берліоз

Париж 30-их років - арена запеклих боїв між представниками класицизму й романтизму. П’єси В. Гюго, А. Дюма-батько, новели П. Мериме, а в музиці програмний симфонізм Г. Берліоза; на сцені оперних театрів - Уроберт-дьяволф Мейербера, Уволшебний стрелокф Вебера, Уфаустф Шпора - така романтична хвиля, що засьорбнула життя мистецтва. У цей момент з’являється Паганини. Природно, що його гра захоплює, вражає наелектризованих слухачів. У ній усе, що було так властиво романтизму - вогненне боріння страстей, яскравий ораторський пафос, контрасти піднесеного й низинного, программность і блискуча, незбагненна віртуозність. Романтична сама особистість артиста, оточена ореолом таємничості, фантастики, демонізму. Аркуш, що слухає його на першому концерті, вражений: він зізнається, що перед ним відкрилися нові, невідомі дотоле обрії. У фантазії на тему Укампанеллиф Паганини (1832), Аркуш іде його шляхом і надає фортепианной техніці барвистість, блиск, віртуозність, незнайомі старому класичному мистецтву. Звідси починається формування його бравурного інструменталізму, що породило згодом угорські рапсодії, концерту-поеми. Та й споконвічна мефисто-тема Аркуша в сутності перегукується з Удьявольскимиф мотиваит мистецтва Паганини.

Перед Паганини схиляється Бальзак, їм цікавиться Ґете, від нього в захваті французькі романтики. Для філософії романтизму був особливо характерний культ музики, що визнавалася вищим духовним видом мистецтва. Тут їхній ідеал з’являвся як би в матеріалізованому виді. Про Паганини пишуть статті, придумують легенди, розповідають анекдоти; вимисел у літературі про великого скрипаля тісно переплітається із правдою. Але кому потрібна правда, коли від Паганини чекають тільки надзвичайного? Зрештою він біжить із Парижа в Англію, але й тут, після першого ж виступу починається те ж саме

У Парижі за відмову зіграти на благодійному концерті на користь італійських революціонерів, а потім і в Лондоні за спробу призначити подвійні ціни на квитки Паганини обвинувачується в скнарості, жадібності, прагненні до наживи. Безумовно, риси корисливості в нього були, хоча й не в такому ступені, у якій йому приписували. Про його чуйність свідчить хоча б відомий випадок з Берліозом, якому, знаючи про тяжке становище композитора, Паганини подарував 20 000 франків

До 52-ух років Паганини веде блукацьке життя, роз’їжджаючи по містах Європи. Він працює зі скаженою інтенсивністю, розплачуючись за добуте з такою працею мільйонний стан своїм здоров’ям. На 52-ом року він змушений припинити концертирование. Купивши собі розкішної маєток біля Парми, що носить назва Увилла Гайонаф, восени 1834 р. переїжджає туди.

В 1835 р. Паганини приймає запрошення пармской принцеси Марії Луїзи зайняти пост директора й диригента її придворного театру й оркестру. У монографії Ямпольского наводяться цікаві дані про його спробу реформувати оркестр і організувати по-новому оркестрове виконавство. Він пропонує збільшити число оркестрантів до п’ятдесяти чоловік, відбираючи їх по конкурсі; розмежувати функції диригента й клавесиниста або першого скрипаля концертмейстера. Це були нові по тимі часам вимоги. Його речення були відкинуті, і він подав у відставку. За короткий період роботи з оркестром він зумів значно вдосконалити майстерність цього колективу

В 1837 р. відбулися останні концерти Паганини в Туріні. Його здоров’я остаточно підірване. Він їде в Марсель, Ніццу; у Генуї становить заповіт, по якому весь свій величезний стан (1,7 мільйонів франків, крім майна, маєтки й колекції музичних інструментів) передає синові Ахіллові

Паганини їде на південь Франції. Він мріє поправити здоров’я. У ці роки він підтримує близькі відносини лише з Берліозом, так з тісним кружком аматорів музики, що згрупувався біля нього в Марселі. Він сам музицирует, особливо охоче граючи квартети Бетховена

Розрахунки на цілющі властивості півдня Франції не виправдалися. У жовтні 1839 р. Паганини приїхав у Геную, але сильний нервовий припадок змусив його покинути місто. Перевезений у Ніццу, він майже всі дні пролежав у постелі. До фізичних страждань додалися й моральні - процес, пов’язаний з казино, усе ще тягся. До того ж його знову спробувала повернути у своє лоно католицька церква. Однак умираючий артист непохитно відмовився прийняти дієприкметник. Помер він 27 травня 1840 р. у віці 58 літ

Pages: 1 2 3