Ніхто зі скрипалів не мав таку популярність, ні про кого не написане стільки книг, як про Паганини. Для сучасників він здавався загадкою, феноменом. Одні вважали його генієм, інших - шарлатаном; ім’я його ще при житті було овіяно легендою. Він породив цілий плин у романтичному мистецтві першої половини XIX століття; його інструментальні новації послужили прикладом для Берліоза й Аркуша в реформі оркестрової й фортепианной музики; його каприсами захоплювався Шуман, що створив їх фортепиальние транскрипції; він вплинув на творчість Россіні, Мейербера, Шопена, Аркуша; Брамсу належать фортепиальние варіації на тему його 24-го капрису, а в наше століття Урапсодиюф на тему цього ж капрису написав Рахманов.

Твору Паганини більше 100 років не сходять із концертної естради, зачаровуючи яскравим інструменталізмом, жвавістю образів, виразністю й неминущою свіжістю мелодій. Тим часом і сьогодні можна почути думка, що Паганини велико тільки як виконавця й що його творчість цікаво лише віртуозністю. Його доля щодо цього схожа на долю Аркуша, композиторське дарування якого так само довгі роки многим не визнавалося. Але слава й безсмертя Паганини свідчать, що він був видатним композитором

ДО 1796 року ставиться початок великої дружби між Никколо й жагуче увлекшимся його мистецтвом маркізом Ди Негро. У його салоні в 1796 році Р. Крейцер почув Паганини й пророчив йому блискучу майбутність. Разом з маркізом і батьком Паганини зробив свою першу концертну поїздку по містах Італії. У Парме він хотів стати учнем знаменитого Алессандро Ролла. Однак, почувши його гру, Ролла заявив, що йому з ним нема чого робити. У Парме Никколо брав уроки композиції в Гаспаро Джиретти й користувався радами Фердинанда Фаэра. За час цих занять він склав безліч інструментальних п’єс і два скрипкових концерти

ДО 1801 року відносини Паганини з батьком ставали натягнутими. Скориставшись запрошенням на концерти в Лукку, він їде туди зі старшим братом Карло й пориває з будинком. Починається новий період його життя. Після Лукки він концертує в Пизе, Милане, Парме, Ливорно. Слава про надзвичайного віртуоза швидко розноситься по Італії. Його гра й особистість здаються фантастичними, його мистецтво незбагненно, ново, оригінально. Потроху навколо Паганини починає витися клубок легенд, створюється ореол таємничості. У Ливорно його успіх був настільки великий, що один із шанувальників у дарунок підніс йому в дарунок чудесну скрипку - Гварнери дель Джезу, з якої Паганини не розставався до кінця своїх днів

Вирвавшись із під опіки батька, він веде відчайдушне життя, програючи в карти надзвичайні суми, що заробляють концертами

В 1802 році до нього приходить перша любов, ім’я цієї жінки не відомо. На її віллі в Тоскані Паганини провів три роки, займаючись землеробством і грою на гітарі; писав квартети для смичкових і гітар, гітарні п’єси, і багато ефектів, внесені їм у скрипкову гру, були імітацією гітарних звучань

В 1805 році він раптово з’явився в Лукке. До цього часу Наполеон остаточно скинув личину революційності й на місці колишніх італійських республік засновував монархії. Лукку він віддав сестрі Ельзі Бачокки, що одержала титул принцеси. До її двору й був запрошений Паганини як музикант^-музиканта-камер-музикант і капельмейстера. Паганини погодився, притягнутий не тільки музичною атмосферою двору, але й чарівною принцесою, з якої в нього почався роман. Втім, по музичній частині він був зв’язаний і із принцом. У листах 1809-1810 років Бушеві де Перти повідомляє: Упринц Баччоки жагучий аматор скрипки, і ми граємо квартети. Генуэзец, на прізвище Паганини, тримає першу скрипку й грає на гитареф.

У його ж листах цікавий опис гри Паганини; називаючи його самоучкою, Бушеві де Перти додає: Утак не грає ніхто. Але він псує гру панталонадами, невартого мистецтва й свого прекрасного таланта; я чув його импровизировавшим у Концерті Виотти каденцію, у якій він наслідував осла, собаці, півневі й іншій тваринам. Іноді, починаючи п’єсу, він рве струну. Здавалося б, варто зупинити, а він продовжує гру на трьох струнах. У чому він чудовий, так це в арпеджіо, подвійних нотах і пиццикато, що витягає лівою рукою, не розбудовуючи скрипки. Потім він з’єднує всі прийоми гри, і це кружляє головиеф

Як бачимо, до цього часу вже виробилися всі характерні для Паганини прийоми гри й віртуозних ефектів, якими згодом він дивували мир

У Лукке його музичні обов’язки були широкі - він виступав соло, грав у квартетах, диригував оперними спектаклями. Однак довге перебування на одному місці не в характері Паганини й уже з 1809 року, тобто ще не пориваючи остаточно зі службою, він знову починає вести життя мандрівного концертанта, роз’їжджаючи по Італії. Навесні 1813 року він оселився в Милане й з головою занурює в художнє життя столиці північної Італії, повну запеклих суперечок між романтиками й классицистами. Тут він зближається зі знаменитими поетами, музикантами, знайомить зі Стендалем.

Слава про Паганини, його фантастичне мистецтво до цього часу виходить уже за межі Італії. Опубліковані 24 капрису для скрипки соло викликають у Парижі здивування Байо, Берио, Абенека. Ніхто не вірить, що їх можна грати. У Милан, померяться силами з Паганини, їде відомий французький скрипаль-віртуоз Лафон. 7 березня 1816 року в театрі Ла Скеля відбулося їхнє змагання, на якому Лафон зазнав повної поразки. Але абсолютно прав И. Ямпольский, коли пише: УВ історичній перспективі часу ясно, що Лафон і Паганини були явищами непорівнянними, що між Паганини, що, за словами Гейне, Улегким ударом смичка те вів нас у самі сонячні височіні, то відкривав перед нами повні жаху глубиниф, і елегантним Лафоном, цим аристократом серед французьких скрипалів, так само як між Аркушем і Тальбергом, не могло бути справжнього соперничестваф.

Романтизм - багатолике явище з різними, часом эстетически протилежними тенденціями. На початку XIX століття, коли романтизм тільки формувався, він породжував і змішані плини, що вигадливо сполучили в собі риси класичного й романтичного мистецтв. Лафон був скрипалем, у стилі якого принципи старої французької класичної скрипкової школи Виотти, Байо, Крейцера зазнали значної трансформації романтичного порядку в його грі вже виявилася синтементалистско-салонная лірика й тендітна, витончена віртуозність, що поступово стала одним з характерних ознак франко-бельгійської скрипкової й віолончельної шкіл першої половини XIX століття. Представники цієї школи різко відрізнялися від темпераментного, буйного романтика Паганини.

Але Паганини не прийняв і такий романтик, як Л. Шпор, що вперше познайомився з геніальним італійцем в 1816 році у Венеції. Гру Паганини Шпор услихал пізніше, уже в себе на батьківщині, і різко засудив, але вже по почутим їм в Італії оповіданням, ефекти, якими славився генуэзер, здавалися йому шарлатанськими

Уто, що зачаровує в його грі італійську публіку й поневолює її, - записує Шпор в автобіографії, - виявляється не чим іншим, як поруч Упрелестейф, якими за багато років до нього захоплював наших бабусь наш співвітчизник Шеллер. Це штучні флажолети, варіації на одній струнее відомого роду пиццикато лівою рукою й багато хто, що суперечать природі інструмента звуки фагота, голосу старої баби й тому подібні фокусиф.

У Венеції Паганини створює одне із самих своїх прославлених добутків - Увенецианский карнавалф, що породжує масу наслідувань. Укарнавалф - енциклопедія його віртуозності й варіаційної техніки. Він примітний також і романтичністю строкатих, яскравих образів, свіжим народним колоритом, Саме цей добуток стало свого роду знаменням віртуозно-романтичного мистецтва послідовників Паганини. У Венеції ж відбулася зустріч Паганини з Байроном, що залишив глибокий слід у душі скрипаля

В 1818 р. в Італію приїжджає знаменитий польський скрипаль К. Липиньский, притягнутий славою Паганини. Спочатку він, подібно Лафону, мав намір вступити в змагання зі своїм італійським побратимом, але, услихав гру Паганини, відмовився від цієї думки. Між Паганини й Липиньским зав’язалася дружба, що триває до приїзду італійця у Варшаву. Липиньский був безумно захоплений мистецтвом Паганини й прагнув у своїй грі наблизитися до його стилю. Але їхньої індивідуальності були не менш різні, чим у Паганини з Лафаном, хоча по іншому. Властива мистецтву Липиньского шляхетна, стругаючи мужність зв’язувала його із класицизмом і ставала нескоримою перешкодою між ним і Паганини.

Pages: 1 2 3