З відомим запізненням у порівнянні з поезією й прозою приходить постмодернізм у драматургію. Можливо, це пов’язане з тим, що драматичний добуток призначений не стільки для читання, скільки для постановки, а розраховувати на постановку невизнаним, що не друкують авторам не доводилося. Прорив у цій області здійснив Венедикт Ерофеев, у самий переддень перебудови создавший п’єсу “Вальпургиева ніч, або Кроки Командора” (1985).

Уже назва добутку цитатно й дає ключ до його тлумачення. Воно відсилає до “Фауста” Ґете, де є опис Вальпургиевой ночі, роману Майринка “Вальпургиева ніч” і “Кам’яному гостеві” Пушкіна. Перша частина назви в зашифрованому виді містить характеристику часу, про яке мова йде в п’єсі, як шабашачи бесівських сил; у другий піддається пародійному переосмисленню центральна в Пушкіна ідея неминучої відплати за злочини й гріхи, що не спрацьовує в умовах тоталітарної дійсності

“Вальпургиева ніч” - метафора “сатанинської” ночі, що веде походження з германської середньовічної міфології, де ніч із 30 квітня на 1 травня вважалася вночі сатанинської оргії на горі Бро-кен, куди стікалося все пекло. Ґете насичує сцену “Вальпургиевой ночі” сучасним (йому) підтекстом, шаржуючи пороки людського суспільства. Густав Майринк, витлумачуючи це поняття в містичному ключі, пише про Вальпургиевой ночі життя. У Вен. Ерофеева Вальпургиева ніч, коли мир демонів виходить на волю й творить содом, - позначення стану радянського суспільства. Час дії охоплює менш доби, але письменникові вдається створити враження, що ніч тоталітарного шабашу, зводячи людей з розуму, перетворюючи їхнє існування в карикатурну подобу життя, ніколи не скінчиться. Трагічне представлено у формі комічного. Мотив Вальпургиевой ночі реалізується за допомогою прийому карнавализации, відродження традиций-скоморошного майданного театру

Карнавал - “видовище без рампи”, “мир навпаки”, синкретична обрядово-видовищна форма з певною системою символічних дійств, пронизаних народною правдою про світ і буття. Карнавальна культура відбиває в пародійній формі культуру офіційну, що сформувала існуючу категоріально-оцінну систему. Найбільш яскравий прояв російської карнавальної культури - скомороство (XI-XVII, початок XVIII в.), пов’язане з виступами бродячих акторів, що були одночасно авторами більшості исполнявшихся ними словесно-музичних і драматичних добутків, переважно “потішного”, жартівного або сатиричного характеру. Але й після вгасання скомороства в результаті переслідувань із боку церкви традиція карнавального фольклору не повністю зникла; вона змінила свою форму, виявляючи себе в основному в області словесної. Нелітературні (ненормативні) слововживання, включаючи мат, - невід’ємна й досить важлива частина словесного карнавалу, що творить народом

“Карнавальна” російська культура, пише Л. Захарова, “відтворює, моделює вже відбиту дійсність, користуючись “подвійним” відбиттям, і є культурою “більше словесної”. Слово в ній значиме саме по собі, поза його зв’язком з дійсністю, найчастіше сам звуковий комплекс тут більше значимо, чим денотативний компонент значення” 151, с. 288. Мат тут, “крім номінативної й експресивної функцій, виконує ще й ритуальну, семиотическую, є знаком, що символізує приналежність як мовця, так і адресанта до однієї групи, до однієї культури, причому ця функція для матірних слів є дуже древньої” 151, с. 288. Одна з головних причин, чому мат так широко й глибоко поширився в російському народі, - віра в те, що він отпугивает риса, тобто виконує захисну функцію (точка зору Д. К. Зеленіна). В окремих випадках у російському фольклорі мат «може виконувати й эстетические функції, тобто служити в тексті прикордонним сигналом, що дозволяє учасникам мовного акту перемкнутися, вийти на інший рівень абстракції, стати учасниками тієї карнавальної містерії, що одні вважають кривим дзеркалом, а інших - єдино прямим, що відбивають “криву народжу”»

Одна зі специфічних рис російського постмодернізму — звертання цілого ряду авторів саме до цієї національної традиції карнавального фольклору, і в джерел даного явища коштує творчість Вен. Ерофеева. Письменник випробував цю традицію вже в поемі “Москва — Петушки”. В “Вальпургиевой ночі…” він підкоряє карнавализации всі, дає неофіційну, пародійну версію державної ідеології, політичної історії й культури, оголює щиру особу тоталітарної системи. Карнавальний сміх,

Що не означає зневаги традиціями західноєвропейського карнавального фольклору, сприйнятими у вже освоєному літературою виді

Діючі особи ерофеевского карнавалу - психи, здатні творити що завгодно, і їхні наглядачі, також здатні творити що завгодно. Перші - тому, що від неможливого життя звихнулися, другі - від відчуття свого всевладдя й безкарності. У добутку виникає художня модель радянського суспільства як божевільного будинку, де анормальне давно стало нормою, тріумфує трагікомічний абсурд. Взаємини хворих і медичного персоналу гротескно копіюють взаємини народу й влади. Як і в самім житті, панує в добутку груба, жорстока, безмозка сила, що тримає людей, що називається, у гамівній сорочці. Навіть лікування здатне прийняти тут форму катування. Лікарі й санітари в п’єсі - кати, а хворі - їхні нещасні жертви (хоча й вони можуть обернутися катами по відношенню друг до друга).

Для “карнавального” моделювання історичних процесів у літературі XX в. характерна діалогічна спрямованість до минулого й до майбутнього. У п’єсі Вен. Ерофеева цю функцію здійснює гибридно-цитатний язик-поліглот, що відсилає до простору культури

Цілий ряд сюжетних колізій “Вальпургиевой ночі…” цитатен стосовно роману Кена Кизи “Над кукушкиним гніздом”. З’явившись в 60-і рр. на Заході, він потряс читачів як алегорія збожеволілого миру, де все підпорядковано обесчеловеченним стандартам конформістського існування. Жах радянського божевільного будинку багаторазово перевершує опису Кизи - всі явища дані у Вен. Ерофеева в ще більш зниженому, виродливому виді, а головне - у нього немає ніякого просвіту. Якщо роман Кизи завершується зображенням втечі з лікарні-в’язниці Індійського Вождя, то у Вен. Ерофеева у фіналі вся сцена завалена трупами, і санітар на наших очах по-звірячому добиває вмираючого Лева Гуревича. Одиничне одержує в письменника символіко-узагальнююче значення. У наочній видовищній формі він показує: радянське суспільство гине від насильства й пияцтва, що тільки збільшує вагу положення. Лише карнавальний сміх зм’якшує відчуття безвихідності, яким віє від п’єси

Колізія, пов’язана із зображенням групового отруєння психічно хворих метиловим спиртом, перегукується з основною колізією повести Юза Алешковского “Синенька скромна хусточка” і заснована чи те на реальному факті (як затверджує Алешковский), чи те на популярній фольклорній легенді московських психолечебниц.

Наскрізна пародійна цитатность як визначальна риса стилю “Вальпургиевой ночі…” оголює абсурд перекрученого людського існування. Вен. Ерофеев з’єднує й зіштовхує між собою витягу з Біблії, цитації літературних творів (Шекспір, Петрарка, Корнель, Расин, Распе, Перро, Уэллс, Ролан, Т. Манн, Херасков, Карамзин, Пушкін, Лермонтов, Некрасов, Блок, Ильф і Петров і ін.), висловлення філософів (Декарт, Монтень, Ницше й ін.), штампи казенної пропаганди, що стали невід’ємною частиною свідомості людей, нецензурну лексику. Сполучення що не сполучить, співвіднесеність прекрасного (філософського, біблійного, художнього слова) з потворним (канонизированно-заштампо-ванним лжесловом офіційної ідеології й культури) створює трагікомічний ефект, служить осміянню новоязу й затверджуваних за допомогою новоязу антиістин, догм, мнимостей.

Некрасовская колізія абсурдизируется: відтвориться суперечка апріорі неможливий, свідомо безглуздий, идиотически-анекдотический - “змагання” чисто словесне: хто кого перевершить у балаканині мовою, у чисто абстрактних вправах-припущеннях. У такий спосіб розкривається фіктивний характер явища, навколо якого було стільки галасу й брехні в газетах, по радіо й телебаченню й до якого народу в масі своєї не було ніякої справи як до чергового нав’язаної начальством дурій

И в інших випадках біблійний текст, літературна класика грають у Вен. Ерофеева роль норми, у співвіднесеності з якої оголюють свою облудність словеса офіційної преси, одержавленої культури. Ще більш сильний засіб її розвінчання - мат, з яким офіційні формули можуть виступати в одній синтаксичній конструкції. Мат повністю анігілює псевдоса-кральность невільною, узаконеною владою слова. І в цьому Вен. Ерофеев треба традиції, створеної народом

Pages: 1 2 3