Попередньо я прошу читача прочитати наступну цитату: "Естетичеський індивідуалізм нашого класичного й романтичного періодів вигин і похований під масовою свідомістю й масовими почуттями 60-х і 70-х років. Він заглушений демократичними вимогами рівності й соціалістичними й комуністичними ідеалами майбутнього… Матеріалізм і позитивізм опошлили наше мислення. Метод природних наук… виявився неспроможним стосовно духовного життя… Філософія, з її дріб’язковими гносеологічними хитросплетеннями, трактувала людини, начебто в його жилах тече розріджений сік однієї тільки розумової діяльності мислення, і занадто довго ігнорувала інстинкт і потяг, почуття й волю".

Той, хто читав "Віхи", не може не погодитися, що зображене тут настрій досить точно характеризує той настрій, ту основну думку, якими перейнята більшість авторів цього збірника. Але я навмисно взяв цю цитату не з "Віх", а з характеристики настрою німецького fin de siecle у відомій книзі Ziegler’a *. Дійсно, до рішення поставленої ними завдання автори "Віх" приступилися не тільки під тим враженням, про яке говорять вони самі, - враженням невдалої російської революції 1904-5 років. Настрій їх було готове заздалегідь. Воно зложилося ще до революції, під впливом останніх європейських інтелігентських плинів того часу. Тоді ще, уперше наприкінці 80-х років, а остаточно й рішуче із середини 90-х, кружок молодих філософів, політико-економів, юристів і літераторів викинув прапор "боротьби за ідеалізм" проти позитивізму й матеріалізму російських шестидесятників і семидесятников. Тоді це була дуже смілива справа, - і перші застрільники боротьби зробилися жертвою своєї відваги. Але вони проклали дорогу молодшим, нинішнім, і на уламках їх "нових слів" отаборився "марксизм". Як це ні ст-ранно, новий плин з’явився під прапором строгого "наукового об’єктивізму", упевнено заперечувало всякий "суб’єктивізм", "суб’єктивний метод" у суспільній науці, а разом з ним і всяке значення "особистості" і "інтелігенції" у суспільній творчості. Філософією молодого покоління був тоді самий строгий, аськетичний критицизм. Гасло звучало: назад, до Канта. А в Канті критичний розум ще цінувався вище "практичного". Хто міг би подумати, що не пройде п’яти років від початку нової пропаганди, і молоді проповідники зі зростаючим запалом займуться реставрацією на новому, поглибленому фундаменті тільки що відкинутих ними "суб’єктивних" понять "волі", належного й навіть "прогресу", заснованого на розвитку "особистості"? А тим часом так саме трапилося. Почавши із протесту проти всього "суб’єктивного" в ім’я "об’єктивної -істини", вони насамперед реабілітували "суб’єктивне" як "психологічне" на відміну від "логічного" як об’єктивно-обов’язкового. Обов’язковим, "нормою" протягом декількох років залишалося ще "логічне". Психологічному, по строгому рецепті неокантианськой гносеології, лише дозволялося тягнути нишком ськромне існування. Але ясно було тоді ж, що, почавши з "критичного ідеалізму" і "іманентного монізму", реставрація індивідуалістичних настроїв на цьому не зупиниться.

* Die geistligen und socialen Stromuneen des XIX Jahrhunderts. c. 601-603 (Die Wirkung Nietsches).

"Суб’єктивне" завжди й ськрізь шукає своєї їжі в "психологічному", і незабаром "психологічне" стало привертати переважну увагу наших новаторів. Гносеологічні норми спершу відійшли перед ним на другий план, а потім і зовсім повинні були стушуватися, - зовсім так само, як було колись у Німеччині при переході від критицизму Канта до нового розквіту метафізики в системах Фихте й Шеллинга. Супротивники позитивізму й усякої емпірії зацікавилися "етичними" і "онтологічними абсолютами". Від критичного ідеалізму вони перейшли до "трансцендентального", а потім і до "трансцендентного". Загальнозрозумілою мовою це значить, що перед ними відкрилися раптом всі багатства "психологічного". З дійсно "психологічною" неминучістю вони відкрили у своєму "я" кращу частину себе, а в цій частині щось більше, ніж простої "я", щось дотичне з родинним початком поза "я", з духовним початком миру; словом, в "психологічному" відкрився весь запас релігійних і навіть містичних переживань *. Не всі пройшли цим шляхом до самого кінця, до визнання відвертої релігії й особистого Бога. Але як би те не було, в "Віхах" ми знаходимо новий, подальший крок у напрямку тої ж еволюції, що почалася біля десяти років тому.

* Див. про цю психологію: James, The varieties of religious experience, с. 508.

Здавалося б, зміст того жагучого протесту, з яким у середині 90-х років школа наших індивідуалістів виступила проти наших "суб’єктивних соціологів", істотно змінився. Уже на початку XX століття, ще при житті Н. К. Михайлівського, його суворі критики примушені були зізнатися, що багато в чому нападали на нього дарма. Але це не змінило азарту їхнього нападу. В "Віхах" вони наступають всі так само "несамовито", як у перших своїх марксистських писаннях. У чому ж отут справа, якщо не говорити про письменницькі темпераменти? Справа, звичайно, у тім, що новий "етичний", потім "метафізичний", а потім "релігійний" і "містичний" суб’єктивізм і індивідуалізм наших проповідників все-таки нічого не має загального із соціологічним індивідуалізмом Михайлівського. Наша школа письменників, що вже перестали бути дуже молодими, виступає в ім’я релігії й моральності, як і раніше бореться проти емпірії й позитивізму, і її літературна полеміка як і раніше й навіть більше колишнього впадає в проповідницький, а почасти й у пророчий тон. Правда, ця проповідь уже не зустрічає старих преият ствий у яких-небудь монополіях інтелігентського сектантства. Старі боги низвергнути або зійшли зі сцени. Нове покоління слухало проповідникам розсіяно - lie все-таки слухало, не відрізняючи точно їхнього голосу від хору голосів, більше зрозумілих - і більше приємних. У результаті, якщо ніякий новий інтелігентський тип ще не восторжествував остаточно, те старий тип, проти якого наші новатори борються без малого двадцять років, став дуже рідкий, якщо не зник зовсім. Один з авторів "Віх" примушений був сам визнати (с. 178), що "тип російського інтелігента, як ми його намагалися зобразити вище, …існує ськоріше лише ідеально, як славний спогад минулого… і лише рідко втілюється в чистому виді серед підростаючого покоління". Здавалося б, чого ж ще бажати? Але автори "Віх" з колишньою гарячністю, як і раніше "несамовито" воюють. Чому ж це?

Найближче, так ськазати, психологічне пояснення ми знайдемо в тім, що "боротьба за ідеалізм" була перервана в самому своєму розпалі вторгненням у сферу інтелігентських суперечок… грубої "політики". "Політика" - от тепер чергова мішень. В "політику" воськрес ненависний нашим ідеалістам тип старого "інтелігента". У ній втілилося все негативне: лицемірство, аморализм, філістерське міщанство. У політику й партійності. Коли "політика" визвольного рух була уражена й розбита, у цій поразці наші "ідеалісти" не могли не доглянути нового свого торжества. Це була адже сугуба поразка старого ворога, уже пораненого на смерть їхніми старими доводами. Поразка "революції" - це остаточна ліквідація старої інтелігенції, виправдання їхніх пророкувань і пророцтв. І вони майже готові тріумфувати ця поразка, тому що "невдача революції принесла інтелігенції почтг всю ту користь, що могла б принести її удача" (Гершензон, 90). Вона "оголила її духовний вигляд" (Булгаков, 26) - саме так, як пророкував Достоєвський в "Бісах". Тепер, після цього "жорстокого вироку", інтелігенції залишається "піти у свій внутрішній мир" (Кистяковський, 126). "Піти" у нові духовні ськити - те, що не вдалося восьмидесятникам, змусить зробити російську інтелігенцію після політичного "поразки" 70-х років, - це саме їй пропонують зробити тепер запізнілі девятидесятники, після "поразки" минулого п’ятиліття. Через голову "революції" вони продовжують зводити свою рахівницю, особисті й гурткові, з авторитетами минулого століття.

Pages: 1 2 3