Наприкінці 1829 року привезли в Читу Луніна, що залишався в міцності, не знаю тільки в який і чому долее інших.

Це була людина чудовий, непохитного вдачі й надзвичайно незалежний. Своїм гострим, жвавим розумом він ставив у ськрутне становище всіх, кому був підлеглий. З ним позитивно не знали, що робити.

Незважаючи на всю строгість відносно нашої переписьки, він дозволяв собі постійно писати такі речі, що один раз одержав від сестри своєї чрез Лепарського лист, що починалося так: "Я одержала ваш лист, зім’ятий рукою начальника…" Лист, дійсно, дійшло до її все зім’яте.

Всі наші листи проходили не тільки чрез руки коменданта Лепарського, якому ми були зобов’язані віддавати їх незапечатаними, але вони йшли ще чрез III відділення, і, імовірно, більше цікаві з них читав сам государ Микола Павлович.

Лунін закінчив дні свої на вторинному посиланні в Акатуе, куди був відвезений з місця свого поселення, села Урика, біля Іркутська. Спочатку припуськали всіх декабристів помістити саме в Акатуе, і навіть вибудували там для них приміщення, але Лепарський донесло, наськільки це місце могло бути гибельно для здоров’я, і тоді було вирішено будувати тюремний замок у Петровськом Заводі. В Акатуе перебувають головні срібні рудники й повітря так важке, що на 300 верст в окружності не можна тримати ніякого птаха - усі дохнуть.

На Луніна був зроблений справником донос, поки він перебував в Урике, внаслідок чого він був удруге засланий у каторжну роботу.

Після полуторагодового перебування в Чите з ув’язнених були зняті окови. Зроблено це було з большою врочистістю. Комендант приїхав в острог у мундирі оголосити монархову милість, і ланцюги знімалися в присутності його й всієї його звиті. Після того як чоловіки наші були звільнені від ланцюгів - і з нами зробилися милостивіше, солдати перестали нас ганяти від огорожі, і чоловіків стали пуськати до нас щодня, але на ніч вони повинні були вертатися в острог.

У Чите я навіть перший час у Петровськом Заводі ув’язнені зобов’язані були виходити на різні роботи, для чого були призначені дні й годинник, але роботи ці не були тяжкі, тому що робилися без особливого примуса; цей час служило навіть відпочинком для ув’язнених, тому що в острозі внаслідок тісноти відчувалася придуха. Спочатку їх виводили на ріку колоти лід, а влітку змушували також мести вулиці, потім вони ходили засипати якийсь рів, що, не знаю чому, називали Чортовою могилою. Пізніше влаштували млин з ручними жерновами, куди них посилали молоти.

Ми, звичайно, шукали можливості поговорити з нашими чоловіками під час роботи, але це було заборонено, і солдати грубо ганяли нас.

Княгиня Трубецька розповідала мені, коли я приїхала в Читу, як вона була уражена, коли побачила на роботі Івана Олександровича; він у цей час крейда вулицю й ськладав сміття у віз. На ньому був старенький кожух, підв’язаний веревкою, і він весь обростив бородою. Княгиня Трубецька не довідалася його й дуже зачудувалася, коли їй чоловік ськазав, що це був той самий Анненков, блиськучий парубок, з яким вона танцювала на балах її матері, графині Лаваль.

Княгиня Трубецька й княгиня Волконська були перші із дружин, що приїхали в Сибір, зате вони й натерпілися більше інші потреби й горя; вони проклали нам дорогу й стільки виявили мужності, що можна тільки дивуватися ім. Чоловіків своїх вони застали в Нерчинськом заводі, куди вони були послані з родину їхніми товаришами ще до коронації імператора Миколи. Підлегло вони були Бурнашеву, начальникові Нерчинських заводів; Бурнашев була людина грубий і навіть жорстокий, вона всіляко пригноблював ув’язнених, доводив строгість до несправедливості, а дружинам позитивно не давав можливості бачитися із чоловіками. У Нерчинське точно також, як і в Чите, виходили на роботи, але в Нерчинське все робилося інакше під впливом Бурнашева; ув’язнених завжди оточували з усіх боків солдати, так що дружини могли їх бачити тільки видали.

Князь Трубецької зривав квіти на шляху своєму, робив букет і залишав його на землі, а нещасна дружина підходила підняти букет тільки тоді, коли солдати не могли цього бачити.

Крім того, ці дві чарівні жінки, розпещені раніше життям, зніжені вихованням, терпіли всякі позбавлення й геройськи переносили все. Один час княгиня Трубецька позитивно харчувалася тільки чорним хлібом і квасом. У такий спосіб вони провели майже рік у Нерчинське, а потім були переведені в Читу. Звичайно, у листах своїх до рідного вони не могли умолчать ні про Бурнашева, ні про ті позбавлення, яким піддавалися, і, імовірно, шаленства Бурнашева були прийняті не так, як він очікував, тому що він втратив своє місце, і тільки чрез довгий проміжок часу одержав інше в Барнаулі, де й умер.

У Чите нас дуже полюбили всі й багато хто навіть плакали, коли ми їхали, проводжали нас до самого перевозу, що був у відстані двох або трьох верст від селища.

У мене було кілька друзів між бурятами. Вони приходили до нас із різним товаром, і я часто в одного з них брала чай.

Я вже говорила, що нам доводилося іноді переносити брутальності солдатів. Один раз, поки сидів у мене Іван Олександрович, прийшов мій приятель бурять і розклав весь свій товар на підлогу, і ми тихо й мирно всі сиділи, як раптом, не розумію, що зробилося із солдатом, що супроводжував Івана Олександровича, - він вбіг у кімнату, схопив бурята за комір і виштовхнув його на вулицю. Я кинулася, бажаючи захистити нещасного бурята, але в цей час як підбігла я до дверей, у мене на руках була дитина, вартовий ляснув дверима так раптово й так сильно, що не розумію, як встигла я відськочити, голова дитини виявилася тільки на полвершка від удару!

Ськільки разів всі ми опитували себе, що б з нами було, якби наш справедливий серцевий старий, наш шановний Лепарський, була інша людина! Якщо при всіх його турботах і попечениях про нас ми не могли уникнути неприємностей, то важко передбачати, що могло б бути в противному випадку!

Наступив 1830 рік, коли ми довідалися, що вже вирішено перевести нас у Петровський Завод. Це звістка всіх нас дуже схвилювало й затурбувало. Ми не знали, що нас очікує там; місце було нове, незнайоме. У той час як ми збиралися в дорогу, прийшла жахлива звістка з Нерчинського Заводу.

Туди був посланий раніше всіх інших, негайно по відкритті суспільства Суханов (Сухинов - Прим.), що брав участь у суспільстві й служив в 2-й армії. Суханов був відправлений у ланцюгах з партією арештантів і пройшов пішки до самого Нерчинська. Отут він утримувався з іншими арештантами разом, між якими було багато поляків, що дало йому можливість зблизитися з деякими з них. Він задумав з п’ятьома спільниками бігти з острогу, і всі вже було приготовлено, щоб привести план у виконання, коли змова була відкрита. Суханова присудили до покарання батогом, а інших п’яти чоловік до розстрілу, але Суханову дали можливість позбутися від такого ганебного покарання, і він позбавив себе життя своїми ланцюгами. Наш найдобріший Лепарський був жорстоко розстроєний цією сумною подією, тим більше, що йому довелося бути присутнім при самому виконанні вироку. Мені довелося бачити його негайно після повернення з Нерчинська, він весь ще був під враженням страти, і, право, жаль було дивитися на бідний старого.

Тим часом наступив час нашого відправлення в Петровський Завод. Наших мандрівників розділили на дві партії: один повинна була йти в супроводі плац-майора й виступила 5 серпня 1830 року. У ній перебував Іван Олександрович. Інша під спостереженням коменданта виступила 7 серпня.

У день відправлення Івана Олександровича я не могла проводити його, тому що сильно занедужала. Він написав мені розпачливу запиську; тоді ніщо не могло удержати мене. Я побігла доганяти його, думаючи застати ще на перевозі. У верстах у трьох від Чити треба було переїжджати чрез Янгоду. Яке ж був мій розпач, коли, підходячи до перевозу, я побачила, що всі вже переїхали на ту сторону ріки. На цій стороні я застала тільки коменданта й мого старого знайомого бурятського тайшу, з яким я зустрілася на станції, коли їхала в Читу. Але тайша відвернувся від мене. Їм було строго заборонене повідомлятися з нами, і він не хотів видавати себе при начальстві. Комендант, бачачи, у якому я горі, запропонував мені переїхати на ту сторону й наказав подати пором. Тим часом насувалися хмари, починалася гроза, і дощ уже накрапав. Найдобріший старий надяг на мене свій плащ. Поїздка моя увінчалася успіхом; я застала ще на тій стороні Івана Олександровича, заспокоїла його зовсім і попрощалася з ним. Але повернутися назад було нелегко, вибухнула така гроза, які бувають тільки в Сибіру; удари грому випливали один за іншим без проміжку, і дощ лив заливний, я промокла до останньої нитки, незважаючи на плащ коменданта, навіть черевики були повні води, так що я повинна була зняти їх і на превелику силу добралася до будинку.

Pages: 1 2