Наступив пост, і як Іван Олександрович не квапив коменданта Лопарського дозволити нам обвінчатися ськоріше, але доводилося чекати.

Нарешті, був призначений день нашого весілля, і саме 4 квітня 1828 року. Сам Лепарський викликався бути нашим посадженим батьком, а посаженною матір’ю була Наталя Дмитрівна Фон-Визина, незабаром після мене приїхала в Читу. Найдобріший старий подбав приготувати образ, яким благословив нас по російському звичаї, незважаючи на те що сам був католик. Відкинути його пропозицію замінити нам батька я не могла, але образ не прийняла. Тепер не можу простити собі таку необдуману витівку, у якій я багато разів потім каялася і яка в той час дуже ськривдила старого. Але я вже ськазала - з яким попередженням всі ми дивилися тоді на Лепарського, якого тільки потім оцінили. І мій легковажний учинок він також великодушно простив мені, як прощав багато чого всім нам, снисходя завжди нашої молодості й тому положенню, у якому ми перебували.

4 квітня 1828 року з ранки почалися готування; усе дами клопотали причепуритися, як тільки це було можливо зробити в Чите, де, втім, нічого не можна було дістати, навіть свіч не вистачило, щоб освітити церква пристойно торжеству. Тоді Єлизавета Петрівна Наришкіна вжила воськові свічі, привезені нею із собою, і висвітлення вийшло дуже вдале. Боярина неодмінно бажали бути в білих краватках, які я їм і влаштувала з батистових хусток і навіть накрахмалила комірці, як випливало для такої церемонії. Екіпажів, звичайно, ні в кого не було. Лепарський, від’їхавши в церкву, надіслав за мною свою коляську, у якій я й поїхала з Наталею Дмитрівною Фон-Визиной. Старий зустрів нас урочисто в церкви й подав мені руку. Але тому що від вагомого до смішного один крок, як ськазав Наполеон, так отут смутн і веселе змішалося разом. Відбулася плутанина, що усіх дуже забавляла й довго потім змушувала жартувати над старим. Ми з ним обоє, як католики, досить рідко раніше бували в російської церкви й не знали, як зійти в неї, тим часом народу юрбилося пропасти у входу, коли ми під’їхали, і поки Лепарський висаджував мене з коляськи, ми не помітили з ним, як Наталя Дмитрівна зникла в юрбі й пробралася в церкву, що, на наше лихо, була двоповерхова. Не знаю, чому старому здалося, що треба йти наверх, тим часом сходи були жахлива, а Лепарський був дуже гладкий, і ми на превелику силу зійшли наверх; там тільки помітили свою помилку й повинні були спуститися знову долілиць. Тим часом у церкві всі вже зібралися й дивувалися - куди я могла пропасти з комендантом. Ця подія розважила всіх, і, коли ми з’явилися, нас весело зустріли, особливо жартували наші дами, які перебували в церкві й були збентежені тим, що наречена зникла.

Не було тільки однієї з нас, це Олександри Григорівни Муравьевой, що напередодні тільки одержала звістку про смерть своєї матюкаючи графині Чернишової, інші все: Наришкіна, Давидова, Янтальцева, княгиня Волконська й княгиня Трубецька - були присутні при церемонії.

Веселий настрій зникло, жарту замовкли, коли привели в оковах нареченого і його двох товаришів, Петра Миколайовича Свистунова й Олександра Никитича Муравьева (Швидше за все, Михайловича - Прим.), які були нашими боярами. Окови зняли їм на паперті. Церемонія тривала недовго, священик квапився, півчих не було.

По закінченні церемонії всім трьом, тобто нареченому й боярам, надягли знову окови й відвели в острог.

Дами всі проводили мене додому. Квартира в мене була дуже маленька, меблі вся ськладалися з декількох стільців і ськрині, на яких ми абияк усе розмістилися.

Через трохи часу плац-ад’ютант Розенберг привів Івана Олександровича, але не більш як на півгодини.

Тільки на інший день нашого весілля вдалося нам з Іваном Олександровичем посидіти подольше; його привели до мене на друга година, і це була більша милість, зроблена комендантом. Майже в усі час нашого прибування в Чите ув’язнених не випуськали з острогу, і на початку чоловіків приводили до дружин тільки у випадку серйозної хвороби останніх, і те на це треба було випросити особливий дозвіл коменданта. Ми ж мали право ходити. в острог на побачення через два дні в третій. Там була призначена маленька кімната, куди приводили до нас чоловіків у супроводі чергового офіцера.

На одному з таких побачень був жахливий випадок з А. Г. Муравьевой, що прийшла хвора, що утомилася й, розмовляючи із чоловіком, опустилася на стілець, що стояв отут. Офіцерові це не сподобалося, і особливо роздратувало його те, що вона говорила французькою мовою; він був, здається, у нетверезому виді й під впливом вина почав говорити брутальності, нарешті, крикнув, схопивши А. Г. Муравьеву за руку:

- Говори російською мовою, і як ти смієш сідати при мені!

Нещасна жінка так перелякалася, що вибігла з кімнати в істеричному припадку; на ґанку в цей час стояло кілька молодих людей, у тому числі брат Муравьевой, гр. Чернишов, і Іван Олександрович Анненков. Усе кинулися на офіцера, Іван Олександрович схопив його за комір і відкинув назад, щоб дати можливість Муравьевой пройти. Послали за плац-ад’ютантом, що негайно з’явився, перемінив офіцера із чергування, а молодих людей заспокоїв. Коменданта в цей час не було в Чите, але на інший день він повернувся й негайно після повернення своєму пішов до Олександри Григорівні, вибачився за п’яного офіцера й обіцяв, що вперед дами не будуть піддаватися подібним грубостям, а офіцера, як винуватого, від нас перевів. Історія ця могла ськінчитися дуже сумно для ув’язнених, якби тільки Лепарський була інша людина, але цей великодушний старий умів завжди всіх заспокоїти

У ті дні, коли не можна було йти в острог, ми ходили до тину, яким він був оточений, перший час нас ганяли, але потім звикли до нас і не обертали уваги Ми брали із собою ножики й виськоблювали в тину ськважинки, крізь які можна було говорити; іноді сідали в тину, коли попадався під руку який-небудь обрубок дерева. Про ці відвідування згадує князь Олександр Іванович Одоєвський у своєму прекрасному вірші, присвяченому княгині Волконської:

І щодня сідали в огорожі,

І крізь неї небесні вуста

По краплі їм точили мед відради…

Коли привезли в Читу Івана Олександровича з його товаришами, острог, у якому вони були поміщені пізніше, тоді відбувався, і тому їх помістили в старому напіврозваленому будинку, де зупинялися раніше партії арештантів. Незважаючи на те що будинок це було напівзгниле, а зима була жорстока, вони повинні були, однак ж, провести там всю другу половину зими, тому що іншого приміщення не було Спали вони на нарах, і перший час ні в кого не було ні постелі, ні білизни. Тоді найшлася в Чите одна добра душа, що ськільки могла прибігала на допомогу укладеним Це була Филицата Осипівна Смольянинова, дружина начальника рудників, жінка, що не одержала утворення, але від природи обдарована надзвичайно шляхетним серцем і незвичайно твердим характером; вона була здатна розуміти самі піднесені думки й приймала живейшее участь у всіх декабристах, але Іваном Олександровичем вона особливо цікавилася, тому що він був онук Якобия, намісника Сибіру, якого Смольянинова пам’ятала й до якому зберегла безмежну відданість Для мене вона була самою нежною й заботливою матір’ю; ми просиджували разом по цілих годинниках, незважаючи на те що не могли говорити ні на якій мові, тому що вона не знала французького, а я не вивчилася ще в той час говорити російською мовою; не знаю яким образом, тільки ми відмінно розуміли один одного Филицата Осипівна подбала надіслати Іванові Олександровичу матрац і подушку, без яких не зовсім було добре спати на нарах, потім надіслала білизни, у якому він бідував до мого приїзду, і дуже часто надсилала в острог різної провізії, особливо пирогів, які в Сибіру роблять у доськоналості

Тим часом засуджені всі прибували й приміщення ставало нестерпно тісним Нарешті до осені 1827 року був кінчений тимчасовий острог, що був призначений для них винятково, але й там було небагато краще. До 70 чоловік повинні були розміститися в 4 кімнатах; спати доводилося також на нарах, де кожному було відведено дуже небагато місця, так що треба було рухатися дуже обережно, щоб не зачіпати сусіда; шум від оковів був нестерпний. Але молодість, здоров’я, а головне дружба, що зв’язувала всіх, допомагали переносити негоди.

Окови дуже стиськували в’язнів, казенні були дуже важкі й, головне, короткі, що особливо для Івана Олександровича було дуже відчутно, тому що він був високого зросту. Тоді я придумала замовити інші окови, легше й ланцюга длиннее. Андрій мій почастував коваля, і окови були жваво зроблені. Їх надягли Іванові Олександровичу, звичайно, тайкома й теж за допомогою частування, а казенні я сховала в себе й повернула, коли окови були зняті з в’язнів, а свої зберегла на пам’ять. З них згодом було зроблено багато кілець на пам’ять і кілька браслетів.

Pages: 1 2 3