Справжнє ім’я - Павло Михайлович Губенко. Народився на хуторі Чєчва на Полтавщині в багатодітній селянській родині. Навчався в Київській військово-фельдшерській школі. Працював у лікарні фельдшером. В 1917 р. екстерном склав іспити в приватній гімназії й вступивши на історико-філологічний факультет Київського університету, алі не закінчив його. Під година визвольних змагань перебував у війську Центральної Заради, а потім Директорії, був заарештований ЧК. Після громадянської війни працює в газеті, починає публікувати власні твори. Входив до літературних угруповань «Плуг» і «Гарт». З 1927 р. ставши головним редактором журналу «Перець». В 1933 р. був репресований (за звинуваченням у замаху на Постишева), ув’язнений на 10 років у радянських таборах. В 1943 р. письменника звільнено. Працював в оргкомітеті Спілки радянських письменників, у редколегії гумористичного журналу «Перець».

Остап Вишня - письменник-гуморист. Упродовж життя написавши близько двох з половиною тисяч творів: це гуморески, нариси, фейлетони, памфлети, мемуари, щоденник, переклади. Започаткував у літературі новий жанр - усмішку (різновид гумористичного оповідання, у якому оповідь про події була короткою, точною, дотепною й доброю). Провідна тема всієї творчості письменника: розвінчання недоліків людини й суспільства. Любов Остапа Вишні до всього живого, до світу природи є незаперечною ознакою його натури. Тож рибалити й полювати він ходив скоріше для того, шоб назбирати побільше смішних історій, щоб побути в колі друзів. Ну як не усміхнутись, прочитавши слова з його відомого твору, шо належить до циклу «Мисливських усмішок»: «Дика хитавиця любити убиватись тихими-тихими вечорами…». Здається, що хитавиці самі шукають на «зорці» вранці й вечері пострілу досвідченого мисливця. Алі, як правило, він запізнюється й прибуває до озера тоді, коли «хитавиці «повиключали мотори», почистили зуби, зробили на ніч фізкультурну зарядку з холодним обтиранням і, поклавши на водяні лілеї голови, полягали спати…»

Увечері десь на стіжкові сіна «плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань», а хитавиця часто купується на базарі, бо не завжди так буває, шо «Бах! - і в торбу». А коли дружина здогадується, шо «дика хитавиця» виявилась куркою з перерізаним горлом, головні зуміти відповісти, що вона «летіла, побачила, що націлився, виходу не було, взяла й… зарізалась…»

Ще більш екзотичні способи полювання, ніж на качок, існують на бенгальського тигра. Письменник докладно описує шлях в Індію, де між річками Брамапутрою й Гангом водяться найбільші у світі королівські тигри. І хоча їхати туди далеко, а полювання небезпечне й клопітне, знаходяться сміливці, які здійснюють зазаради чудесної смугастої й м’якої шкури, а також чудодійних кігтів, порошок з яких додає відваги, цю подорож. Частіше ж вона відбувається уві сні, бо заіоскотати чи тигра бігати від нього, доку він не послизнеться, як радить письменник, не відважиться, мабуть, ніхто. Краще завітати не в Індію, а на бережи Оскола, на яких водитися сила:силенна качок, болотяних курочок та іншого птаства. А старожили можуть повідати історію про страшного сома, який ловив гусаків, а потім і сам’ зловився на гачок із приманкою. «Такого сома спіймали, шо несли його додому вчотирьох», - розповідав письменникові дід Панько. Рибалки й мисливці розповідають свої історії, гіперболізуючи розміри своєї здобичі. Соми, виявляється, ковтали собак, ведмедів, а якщо б парові катери не торохтіли, те й смороду б незчулися, «коли в сома в череві» опинилися б.

Сом - дуже сильний риба. Як розповідають рибалки, він може тягти човна проти течії багато кілометрів. Із вродженим гумором Остйп Вишня розповідає, як ловити сома. Виявляється, що на «білого ведмедя сом не бере, бо білій ведмідь звір полярний, а сом любити теплі води й не дуже холодних звірів». У череві сома можна несподівано для собі виявити «неабияку закуску: копчену ковбасу, вареного раку, шпроти». Дуже цікава риба сом, як стверджує письменник, «з розвитком рибальства» важитиме тонну й ковтатиме Симентальських бугаїв-і невеличкі буксирні пароплави, бо кожен рибалка прагне перебільшити здобутки своїх попередників, хоча б у мріях.