Вільгельм Гримм так само, як Якоб, страждав від розвитку подій, що не дали збутися їхнім надіям на дійсний прогрес. Про це свідчить лист, що він 4 березня 1849 року написав одній приятельці їхньої сім’ї: «Минулим улітку я був пригноблений, як ніколи, і не розташований писати. Провиною тому був не тільки сумний час, у яке ми живемо, а головним чином дивна хвороба, какою я страждав, - здавалося б, затихши, вона раптово, немов підступний звір, що лише заснув, піднімалася знову й ощирялася. Кращим засобом знову виявилося майже двомісячне перебування на Одері. Не віриться, що поблизу від курного Берліна можна знайти таке чарівне місце, гарні гори, зелені луги, ріку з вітрильними судами, чудові букові ліси із глибокими ущелинами й такою самотою, що відтає серце. Коли я вертався по залізниці й побачив удалині Берлін, то відчув дивну пригніченість при думці, що повинен знову зануритися в повсякденну суєту, нестаток і турботи - нинішня доля всієї Німеччини…

Ми коштуємо перед майбутнім, немов перед замкненими воротами: добре, що ми не знаємо, що виявиться за ними, коли вони відкриються». Якоб, більше оптимістичний, чим його брат, у тому ж році писав: «У всіх кращих людей не може й не повинна згаснути надія на невідворотну єдність Німеччини, а вуж ця єдність легко вилікує всі інші хвороби й пороки. Я твердо вірю навіть у те, до чого, імовірно, не доживу». А в 1852 році він сказав: «Важкий наше суспільне лихо, а не будь її, як би легко й обнадеживающе нам дихалося! Над нашою батьківщиною коли-небудь знову засяє, повинне засяяти, ясне небо - побачити б мені на обрії хоч його клаптик, перш ніж я: умру». Якщо брати Гримм вчасно перемігшої реакції - утримувалися від якої б те не було політичної активності, то в цьому можна доглянути розчарування, але ніяк не покірність долі. До того ж треба мати на увазі, що їм ішов сьомий десяток і стан здоров’я теж змусило їх відійти від усякої суспільної діяльності. Після того, як відмовилися читати лекції в університеті, вони перестали також регулярно відвідувати засідання в академії й усе більше уникали контакту з колегами й друзями. Вільгельм тепер значно частіше, ніж раніше, страждав від приступів хвороби серця й від порушень кровообігу. Але і Якоб щороку усе більше відчував старечі недуги.

Наприкінці 1848 року, виступаючи з доповіддю в Академії наук, він заявив: «У штовханині й працях нашого життя ми повсюдно зустрічаємо нагадування про її неминучий результат, і ми не можемо не замислюватися над ним з усією серйозністю; усього лише коротке, що швидко мигнуло час — і от уже ми самі виявляємося в тій величезній раті, у якій повинен бути покликаний кожний і звідки ніхто не вертається». Ніж сильніше долали братів старість і хвороби, тим більше пеклася Дортхен Гримм, що недуги не щадили теж, про здоров’я свого чоловіка й дівера. Турботою про старіючих учених, які до останніх днів життя працювали, обкладені величезними стопками книг і збірниками творів, вона заслужила вдячне визнання нащадків. Без її номощи брати Гримм не могли б створити те, що вони залишили нам у спадщину як неминущу цінність і що створили, аж ніяк не зачинившись у тиші кабінету, а беручи безпосередню участь у тривогах і нещастях свого часу й нерідко ризикуючи викликати на себе політичне переслідування.

Зносини з Людвігом так само, як і із двома іншими братами, після переїзду Якоба й Вільгельма з Кассиля в Берлін і зі старістю, що насувається, стали ще більш рідкими, чим були навіть у ці роки. Але в 1854 році, відповідаючи одному шанувальникові, що довідувався про його приватне життя, Якоб писав: «Ви зовсім праві, я не одружений, але не обійдений любов’ю, і діти мого брата бачать у мені другого батька». У передмові Якоба Гримма до першого того «Німецького словника», написаному 2 березня 1854 року, говориться: «Якщо ця праця, початок якого ми приносимо нині на вівтар утвореної літератури, будучи згодом завершений, викличе обґрунтовану впевненість у тім, що він збережеться в пам’яті нащадків і не зникне зовсім, те ми будемо вознаграждени за всі наші борошна… зникне зовсім, те ми будемо вознаграждени за всі наші борошна…»