Третьою смисловою частиною стає розділ «Слово про Сковороду», що зручно розмістився в нижній площині тексту, в місці більш придатному для різноманітних приміток автора, перекладача чи видавця. Згадана частина складається з децентрованих фрагментів «чужих» текстів як численних знавців Григорія Сковороди (особисто чи через текстове посередництво), що залишили документальні спогади щодо цієї непересічної особистості, авторів гравюр, портретів, фотографій, так і самого Сковороди (йдеться про його емблемні малюнки, нотні записи, автографи на перших сторінках творів). XVIII ст.

(життя й діяльність мандрівного філософа та час написання перших спогадів про нього) переплетене з ХІХ (осмислення феномена Сковороди Гессом де Кальве, Ізмаїлом Срезневським, Олександром Хиждеу, Миколою Костомаровим, Григорієм Данилевським, Михайлом Драгомановим тощо) і ХХ ст. (слово про Сковороду Дмитра Багалія, Володимира Бонч-Бруєвича, Дмитра Чижевського, Павла Тичини, Івана Дзюби, Михайла Грушевського, Євгена Маланюка, Павла Загребельного та ін.). Кожний новий текст, уведений до загальної канви авторської оповіді, має своє призначення – розширити обрії читацького горизонту очікування, внести нові нюанси чи, навпаки, підтвердити здобуті раніше (в тому числі й з інших текстів) відомості щодо особи, зображеної в художньо-біографічному творі. При цьому єдиним засобом склеювання «мозаїки цитацій» [4, 293] в органічно зібране ціле є хронологічний порядок розташування цитат (від спогадів Михайла Ковалинського, першого біографа Григорія Сковороди, до промови Папи Римського Івана Павла ІІ, виголошеної в київському Маріїнському палаці 23 червня 2001 р.). Водночас жоден із документів не виходить за межі заданого часопростору (так, портрети ректорів Києво-Могилянської академії вміщено під основним текстом розділу «Київ, академія на Подолі: «Вічний студент» із Могилянки»; фотографії Братиславського граду та Трнавського університету – під розділом «Європа…: Мандрівник за знаннями») і відображає настрої своєї епохи. Це допомагає читачеві поглянути на постать Сковороди з різних кутів зору, дає можливість зіставити й порівняти те, як змінювалося ставлення до нього протягом століть, порівняти критерії оцінювання, і вже на основі широкого панорамного огляду зробити власні умовиводи. І важко було б уявити текст художньої біографії без цих яскравих клаптиків, які, з одного боку, підтверджують істинність оповіді, а з іншого – роблять оповідь жвавішою та цікавішою.

Таким чином, згадані смислові частини органічно взаємодіють у текстовій площині, взаємодоповнюють і взаємозбагачують одна одну, створюючи неповторну яскраву палітру думок, вражень та почуттів. При цьому автор і читач можуть бути виражені як імпліцитно (зокрема в першій та третій частинах), так і експліцитно (у другій частині) як головна дійова особа, що подорожує вслід за головним героєм біографічної оповіді.

Отже, цей наративний тип характеризується тим, що автори згаданих життєписів безпосередньо з’являються в текстовій площині як дійові особи, що подорожує слідами головного героя життєпису з метою пошуку нових або малодосліджених фактів біографії героя. Читачеві в цей час пропонується або роль стороннього спостерігача (як у життєписі Дюрас), який має цілковито довіритися авторитетному авторові, або роль співучасника біографічного дослідження (як у художній біографії Сковороди), що разом з автором та іншими знавцями життєпису головного героя подорожує сторінками оповіді. На нашу думку, подальші розробки згаданої тематики видаються перспективними, оскільки допоможуть краще осягнути специфічні особливості згаданого виду документалістики.

Тетяна Черкашина

Література

1. Биографии и контрбиографии // Иностр. лит.– 2000.– № 4.– С. 274–279.

2. Современное зарубежное литературоведение. Страны Зап. Европы и США. Концепции, школы, термины: Энцикл. справ. / Под ред. И. П. Ильина и Е. А. Цургановой.– М.: Интрада – ИНИОН, 1999.– 319 с.

3. Стадниченко В. Іду за Сковородою: Сповідь у любові до вчителя.– К.: Криниця, 2002.– 176 с.

4. Хализев В. Е. Теория литературы.– М.: Высш. шк., 2002.– 437 с.

5. Adler L. Marguerite Duras.– Paris: Gallimard, 1998.– 960 p.

Pages: 1 2 3