Перша частина містить художню біографію мандрівного філософа та крок за кроком у хронологічній послідовності відтворює життя й діяльність Сковороди протягом 1722–1794 рр., тобто охоплює час його реального біологічного існування. У цьому випадку центральним персонажем є Григорій Савич Сковорода, життєдіяльність якого відображено на тлі сучасної йому епохи з дотриманням усіх соціокультурних особливостей XVIII ст. Оповідь веде гетеродієге-тичний нейтральний наратор із необмеженою перспективою бачення, тотожний титульному авторові й протиставлений головному героєві оповіді. Він максимально дистанційований від романного світу та не входить до фабульного простору твору. Його завдання – надати необхідні біографічні відомості імпліцитному читачеві, не впливаючи на його інтерпретацію життєпису видатної особистості.

Друга смислова частина твору описує подорож автора сковоро-динськими шляхами від Чорнух до Пан-Іванівки через Київ, Санкт-Петербург, Пряшів, Токай, Будапешт, Братиславу, Відень, Болонью, Флоренцію, Переяслав і Харків. Читачеві надається інформація про стан музеїв чи садиб-заповідників України, про діяльність української громади в Санкт-Петербурзі, про діяльність «патріарха й лицаря словацької україністики» [3, 82] Миколи Неврлого. Автор докладно переповідає про свої зустрічі з українськими та іноземними сковоро-динцями, тим самим значно розширюючи обрії художньої біографії Григорія Сковороди й збагачуючи загальну ерудованість читачів. При цьому хронологічні межі частини охоплюють не лише час реальної подорожі автора наприкінці ХХ ст., а й період безсмертя головного героя життєпису. Оповідь веде автодієгетичний наратор з обмеженою перспективою бачення, тотожний авторові та протиставлений головному героєві художньої біографії. У цьому разі автор виражений експліцитно і є головною дійовою особою згаданої смислової частини. Він не приховує своєї присутності в тексті та безпосередньо змальовує власні дії, спогади й враження (як-от: «Останнього разу я

Прийшов до Григорія Сковороди разом із київським професором Віленом Горським. Сфотографував їх обох поруч, поглядом на академію, на Мазепин корпус» [3, 25], «Я приходив сюди молодим журналістом, на засідання Республіканського ювілейного комітету по підготовці і відзначенню 250-річчя від дня народження Григорія Сковороди» [3, 37], «Не встиг я запитати, які тези обговорювали й обстоювали диспутанти, як…» [3, 41], «Я сфотографував писемний бік каменя і надіслав знімок до каврайської школи» [3, 119]). Автор зрідка подорожує сам, зазвичай поруч з ним постійно перебувають співбесідники, що допомагають йому якнайточніше реконструювати той чи інший період життєдіяльності героя. Автор докладно зупиняється на кожній постаті й ознайомлює читачів не лише з творчими біографіями сковородинців (як-от: «Олеся Івах закінчила десятирічку в селі Грунь, на батьківщині Остапа Вишні, далі – історичний факультет Харківського університету, потому вчителювала в школі, аж поки не зрозуміла, що її рідний дім, її, за Сковородою, «споріднена праця» в історичному музеї. На роки занурилася в музейні фонди, перебрала оком кожний документ, руками – кожен експонат. Відтак записи у трудовій книжці: вчений секретар, завідуюча відділом охорони пам’ятників, і ось уже чотири роки Олеся Дмитрівна – заступник директора з наукової роботи» [3, 129–130]), а й описує внесок кожного до заповнення біографічних лакун у життєписі головного героя (як наприклад: «Впродовж п’ятнадцяти років Микола Бородій проводив усі свої відпустки в архівах Росії і ще більше часу – в київських сховищах старих документів. <…> В кінці шляху його чекав успіх: віднайдено 10 нових документів, де чітко виписано прізвище Григорія Сковороди, не кажучи вже про десятки архівних справ, де фігурують друзі й знайомі філософа» [3, 46]). Згадані постаті подорожують разом з автором протягом певного етапу дослідження біографії Сковороди (зокрема: «Ми з Віленом Сергійовичем [Горським] у подячній задумі постояли біля пам’ятни-ка у весняному скверику, а затим пішли разом шукати в академії студента Григорія Сковороду із полтавського містечка Чорнух» [3, 26]), розповідають про свої відкриття (як-от: «І ось тепер ми розглядаємо щоденник Крмана, – вивершує розповідь Микола Неврлий, – як енцикло педію українського життя першої половини XVIII століття» [3, 87]). Тому життєпис головного героя насичується новими, раніше не

Відомими фактами чи особистими враженнями авторитетних знавців життєвого й творчого шляху мандрівного філософа. Водночас на допомогу авторові приходять «чужі» тексти, які стають невід’ємним складником основного авторського тексту. Як правило, будь-який біограф, створюючи художній життєпис видатної особистості, завжди спирається на вже наявну суму знань про неї. Через це в канві художньої біографії легко знайти відгомін текстів інших авторів, без яких цей напрям біографіки втратить свою привабливість і значну частину читачів, які вже звикли до того, що, творчо осмислюючи життя й діяльність певної видатної особистості, автор підсумовує вже набуту іншими біографами інформацію та збагачує її власними спостереженнями чи новими, раніше не відомими фактами. Перед читачем постають і крилаті влучні вирази головного героя художнього життєпису, й «уламки» текстів попередніх біографів, і численні спогади сучасників (у тому числі епістолярні чи мемуарні), свідчення документальних джерел (критичні праці, відомості із сучасної героєві преси). І, як наслідок, читач отримує тісне переплетення власне авторського тексту та численних цитат. Автор виходить з того, що «будь-який текст є «реакцією» на попередні тексти» [2, 207], сміливо грає уривками з текстів інших біографів, стикає їх між собою, і саме в цій «мозаїці цитацій» [4, 293] постає цілісна картина життєпису головного героя. Згаданий текст складається з уривків текстів інших авторів, які взаємодоповнюють та взаємозбагачують один одного, створюючи неповторну яскраву палітру думок, вражень і почувань. Водночас, взаємодіючи, «свої» та «чужі» уривки досить вільно почувають себе в текстовій площині твору. Завдяки цитуванню майстри художньо-біографічної оповіді мають можливість переконати читачів в істинності оповіді, надати нову цікаву інформацію, залучити до гри в межах тексту. А отже, пряме чи опосередковане цитування інших текстів стає досить характерним явищем. Тому до текстів художньо-біографічної прози повною мірою можна застосувати фразу Ролана Барта стосовно того, що «кожний текст є новою тканиною, зітканою зі старих цитат» [4, 293]. У згаданій уже документальній повісті-подорожі українського письменника Володимира Стадниченка «Іду за Сковородою» [3] навіть недосвідчений читач помітить переплетення «свого» та «чужого» текстів. Це, зокрема, поетичні вступи до кожного розділу життєпису, в яких читач може ознайомитися з доробком

Українських майстрів поетичного слова. Перед читачем постає ціла низка поезій, що прямо чи опосередковано стосуються непересічної постаті Григорія Сковороди. Йдеться про твори Тараса Шевченка («А. О. Козачковському»), Павла Тичини («Уранці…»), Ліни Костенко («Ой ні, ще рано думати про все…»), Миколи Вінграновського («Індустріальний сонет»), Максима Рильського («Слово про рідну матір»), Івана Світличного («Він носить все своє з собою…»), Володимира Забаштанського («Сковорода») та Григорія Підпалого («Григорій Сковорода»). І кожна зі згаданих поезій у сконцентрованому вигляді містить «чуже» бачення образу, що багато в чому схоже із власне авторською позицією. Серед неприхованих цитат тексту є також уривки з першої біографії Сковороди, написаній його близьким другом М. Ковалинським, уривки з творів В. Ключевського, О. Духновича, Л. Махновця, М. Неврлого та ін., тексти канцелярських документів XVIII ст. та т. ін. Водночас авторський текст несе основне смислове навантаження (життєпис видатної особистості та опис подорожі), а згадані цитати, фрагменти «чужих» текстів, – допоміжне (акцентування певної деталі, яку недосвідчений читач може й не помітити). Час од часу автор прямо звертається до читачів (як-от: «Ми з читачем Ще пройдемо зарубіжними маршрутами Сковороди, а зараз перенесемося в осінні дні 1750 року, коли Григорій з винною валкою повертався з Токаю до Києва, до рідної академії» [3, 38], «Побажаємо великому будівничому музейних храмів, несхитному сковородинцю Михайлу Сікорському успіхів у всіх його планах і ділах» [3, 106]) з метою підтримання наративного контакту та залучення його до біографічної оповіді. У цьому випадку він ставить експліцитного читача на один смисловий рівень із собою та наратором і перетворює його на співучасника дослідження.

Pages: 1 2 3