Конфлікт особистості й держави за всіх часів неминучий. Тому взаємини особистості із владою турбували людей завжди. Одним з перших цю тему в літературі підняв Софокл в V столітті до нашої ери. Проблема ця залишалася актуальної й у часи Пушкіна в XIX столітті, як вона актуальна й донині. Софокл, розглядаючи в трагедії “Антигонів” конфлікт Антигони із правителем Фив Креонтом, вирішує питання, хто правий на користь Антигони - окремої особистості. Звичайно, своєю трагедією Софокл призвав правителів бути уважніше до інтересів особистості, не видавати абсурдних і не приносять практичної користі наказів. Але більший акцент Софокл зробив на індивідуальності правителя, що, як усяка людина, може помилятися

Тому влада може бути не права. Проблема недосконалості державного устрою з’явилася в Пушкіна ще в ранніх добутках. Олександр Сергійович теж загострював увагу читачів на особистості правителя, але це вже не було основною причиною трагедій

Проблема державного устрою й справедливості правління стала більше об’ємної й розглядалася Пушкіним у більше складному аспекті, чим ця ж проблема в Софокла. Так, в оді “Вільність”, написаної в 1817 році, лиха правителів і цілих держав з їхніми народами відбулися через те, що або правителі, або народ забули “Закон” рівності, справедливості: И горі, горі племенам, Де дрімає він <закон> необережно, Де иль народу, иль царям Законом панувати можливо! У ранні роки Пушкіну представлялося, що можна змінити державний лад, зробити його більше демократичним і гуманним

Так, у вірші “До Чаадаєва” Пушкін відкрито заявив про це: Мій друг, вітчизні присвятимо Душі прекрасні пориви! Товариш, вір: зійде вона, Зірка чарівного щастя, Росія вспрянет від сну, И на уламках самовластья Напишуть наші імена! Але згодом погляди А. С. Пушкіна змінилися

Пройшовши через посилання, вистраждавши спрагу волі, вичерпавши можливості романтизму, поет дійшов висновку, що повної волі, до якої тяжів герой “Кавказького бранця”, не буває, її не може й не мабуть, тому що в противному випадку завжди будуть пригноблені чиєюсь надмірною волею (такий Даний текст призначений тільки для приватного використання 2005 висновок А. С. Пушкін робить у поемі “Цыганы”, на прикладі Алеко). Поступово, крок за кроком, поет відходить від романтизму й переходить до реалізму. Почато роботу над “Євгенієм Онєгіним”.

Створена історична трагедія “Борис Годунов”. Виявилося, що народ, саме народ, визначає долю правителя й держави, перемагає завжди той, на чиїй стороні народ. Цією основною тезою “Бориса Годунова” Пушкін точно відповістив на запитання про причини провалу грудневого повстання, що відбулося незабаром після закінчення роботи над трагедією. Але чи знаєш, чим сильні ми, Басманов? Не військом, ні, не польскою підмогою, А думкою; так! думкою народним

Усвідомивши роль народу й приреченість спроб переулаштувати держава, зробити його вільним, переживши ряд особистих невдач і неприємностей, поет розробляє проблему особистої внутрішньої волі кожної окремої людини. Поет і для себе вибирає шлях внутрішньої волі, що ясно пролунало у вірші “До моря” або в більше пізньому вірші “З Пиндемонти”: Нікому Звіту не давати, собі лише самому Служити й догоджати; для влади, для лівреї Не гнути ні совісті, ні помислів, ні шиї <…> От щастя! от права…

Замислюючись над проблемами особистості, Пушкін звертає увагу на тему, до нього ніким всерйоз не порушену, - на проблему “маленької людини”, його взаємин із зовнішнім миром, державою. 14 вересня 1830 року була написана чергова повість із циклу “Повести Белкина” “Станційний доглядач”. Пушкіна показав, що “маленька людина” має повний спектр людських почуттів, що проблеми “маленької людини” заслуговують уваги

Станційний доглядач Самсон Вырин має повне право на щастя, і ущемляти його права й робити його нещасним - значить робити зло. Пізніше, у петербурзькій повісті “Мідний вершник”, А. С. Пушкін розглянув проблему взаємин особистості й держави в більше абстрактній формі. У конфлікт, із владою вступає молодий бедный чиновник по ім’ю Євгеній, закоханий у свою наречену Парашу. Він будує плани на майбутнє життя разом зі своєї коханої: Женитися?

Ну… навіщо ж немає? Воно й важко, звичайно, Але що ж, він молодий і здоровий, Трудитися день і ніч готова. Але його бажанням не призначено збутися: повінь несе життя Параші. Євгеній не зміг пережити горя й повернутися в русло звичайного життя. Він божеволіє. Свій гнів, всю свою ненависть Євгеній обертає на Петра Першого, на “того, чиєю волею фатальної під морем місто заснувалося”, через якого Параша була приречена на смерть

Адже Петро Перший, починаючи будівництво міста, не приймав у свої розрахунки, якої небезпеки будуть піддаватися його жителі; просуваючи Росію до моря, він думав про те, що Відсели загрожувати ми будемо шведові. Тут буде місто закладене На зло гордовитому сусідові. Нерівний бій між Петром і Євгенієм кінчається смертю останнього

Особистість програла. “Добро, будівельник чудотворний! - Шепнув він, злобливо затремтівши, - Ужо тобі…” І раптом прожогом Бігти пустився. Здалося Йому, що грізного царя, Миттєво гнівом возгоря, Особа тихенько зверталася…

И с тої пори, коли траплялося Йти тією площею йому… Картуз зношений сымал, Збентежених очей не піднімав И йшов сторонкою. Але, незважаючи навіть на автобіографічність якоюсь мірою свого героя, Пушкін не вирішує проблему особистість - держава однозначно. Нехай “зло” залишилося невідомщеним, але поет виявив свою симпатію до особистості вже тим, що показав, чим можуть обернутися для людей великі справи. У той же час поет віддає данину замилування перетворенням Петра (згадаємо вступ). Для Пушкіна Петро Перший залишається великим будівельником Росії незважаючи ні на що. Петро думав про благо всього держави, а Євгеній - оличном.

У цьому й криється нерозв’язність конфлікту. Таким чином, позиція Пушкіна-Літератора змінювалася згодом, разом з поглядами Пушкіна-Людини. Від романтично настроєного юнака, що шукає волі, що жадає перетворень, чинених під впливом ідей освіти, поет приходить до реалістичного погляду на дійсність. Йому відкрилася вся складність проблем навколишнього світу, що ніколи не могло б трапитися у світі переконаного романтика

Пушкін, як теперішній реаліст, бачив неминучість і швидше за все нерозв’язність конфлікту особистості з державою. Він бачив зло, принесене особистості державною машиною, він щиро співчував людині, що страждає від влади, бажання й мрії якого він уважав повністю законними, але й відзначав добро й заслуги держави перед окремою особистістю. Внаслідок нерозв’язності цієї проблеми будь-які протести, подібні до протесту Євгенія, проти байдужості державної машини по відношенню особисто до нього, до людини, стають безглуздими