Трапилося так, що осінь стала моєю улюбленою порою року завдяки відомій картині художника Левитана. Один раз восени наша вчителька принесла на урок літератури репродукцію його картини «Золота осінь», і ми влаштували загальне обговорення цього шедевра. Після обговорення ми всім класом пішли на екскурсію у Воронцовский парк, дуже схожий на теперішній ліс. Золото листя й синь ставка, у якій відбивалися білі холодні хмари, возз’єдналися в моїй уяві з картиною великого художника, і я назавжди полюбила осінь.

Ми йшли із учителькою по жовтневому парку. Листи шаруділи під ногами, над ставком раз у раз пролітали зграйки диких качок. Вони немов готувалися до відльоту в далекі країни й збивалися в зграї. Звичайно, качки з Москви давно вже нікуди не летять, тому що мікроклімат величезного міста допомагає їм непогано зимувати на батьківщині. Але мені хочеться вірити, що вони однаково полетять на зиму в південні країни, щоб навесні повернутися на батьківщину. Так краще, поэтичнее. Є якась у цьому краса життя й гармонія природи.

Осінь допомогла мені зрозуміти відчуття творчої людини. Напевно, краса природи є тим моментом, що будить у їхніх серцях натхнення. Зачаровані музикою природи, вони беруться за кисті, пишуть вірші, складають музику…

• Відговорив гай золота
• Березовою, веселою мовою
• И журавлі, сумно пролітаючи,
• Уж не жалують більше ні оком.
• С. Єсенін

Я прийшла зі школи додому, але відчуття якогось підйому в душі не залишало мене. Мені схотілося якось виразити свої відчуття. Вони переповняли мене й рвалися назовні. Я села у вікна. За вікном, немов у гігантському акваріумі, плили перехожі, машини. На протилежній стороні вулиці зграйка дівчин стояла на сходах магазина, жмурячись від сонця, дівчини посміхалися перехожим. От вони помітили мене у вікні. Одна привітно махнула мені рукою, як би підігріваючи мій романтичний настрой. Я відійшла від вікна, взяла аркуш ватману й кольорові олівці. Таке було передчуття, що зараз у мене вийде гарний малюнок. Стала малювати перше, що спадало на думку: ставок, дерева, церква із золотим куполом, птахів у небі, літак, магазин з дівчинами на сходах і навіть собачці. На собачці олівець зламався, і я, користуючись змушеною перервою, критично глянула на малюнок. Відразу зрозуміла, що вийшла жахлива мішанина із предметів, людей, птахів і тварин. Але я не розбудувалася. А ще більш гостро відчула, як чудові теперішні художники, які так малюють, що картина виходить краще теперішнього життя.

Наші предки залишили нам чудова спадщина у вигляді тисяч сортів і порід рослин і тварин. Щодня ми п’ємо молоко корів, їмо хліб, зроблений з жита або пшениці, одягаємося в одяг з волокон бавовнику або з вовни овець. Все наше життя самим тісним образом пов’язана із продуктами, які дають нам царства тварин, рослин, грибів і мікроорганізмів, поставлені на службу людству. Ми звикли до того, що день у день нас оточують рослини, тварини, сонячне світло золотими струменями розливається навколо щоранку. Нам здається, що все це було, є й буде завжди. На лугах завжди будуть лежати зеленим килимом трави, будуть цвісти квіти, зачаровуючи нас своїм ароматом, у лісах буде лунати спів птахів, морські хвилі з тихим шелестом будуть перекочувати прибережну гальку, морські глибини завжди будуть повні таємниць і загадок, а земні надра завжди будуть дарувати свої багатства, щоб нам було світле, тепло й затишно жити. Ми думаємо так тому, що звикли одержувати все це й забуваємо, що дивний, а часом несподіваний мир, що оточує й приймає нас, підданий безперервній зміні, що гадана незмінність живої природи так само оманна, як оманне відчуття, начебто Сонце рухається по небозводу навколо Землі… Ми звикли використовувати дарунки природи у своїх цілях, для своєї користі, але отвыкли сприймати себе як частина миру живої природи, і тому рідко замислюємося про те, які процеси відбуваються прямо на наших очах. Ми не зауважуємо, як міняються тварини й рослини, які оточують нас із дитинства, живуть разом з нами, які надають красу й неповторність улюбленому куточку природи й без яких життя людини було б бідної, нудної, а часом і неможливої.

Сьогодні людство швидко розвивається, на Землі живе більше 5 мільярдів людей, а через 30 років це число може подвоїтися. І кожній людині потрібно сьогодні, і завтра буде потрібно простір для життя, роботи й відпочинку, потрібні їжа й одяг, і тому для природи залишається усе менше й менше місця, скорочується чисельність багатьох видів рослин і тварин, забруднюється атмосфера, міліють ріки, пересыхают озера… Невже природа повинна загинути? Звичайно, немає. Ми повинні зберегти неї для прийдешніх поколінь, щоб і вони могли любуватися й пишатися красою й багатством нашої батьківщини.

«Розчулення й захват, які ми випробовуємо від споглядання природи, - писав Л. Н. Толстой, - це спогад про тім часі, коли ми були тваринами, деревами, квітами, землею. Точніше: це - свідомість єдності з усім, приховуване про нас часом». Ніколи не потрібно забувати про це, необхідно піклуватися про навколишню природу, виховувати почуття любові й дбайливого відношення до неї. Звичайно, любити й оберігати набагато сутужніше, ніж використовувати, але саме тому наше головне завдання - взяти під охорону основу нашого існування - унікальну природу нашої батьківщини, і зберегти неї. Адже мир живої природи так великий і прекрасний! Любити й оберігати його - значить любити й оберігати нашу батьківщину.

Весь цей чудесний день пройшов для мене під золотим знаком осіни. Мені здається, саме з того моменту я полюбила мир мистецтва: вірші, живопис, музику. І не тільки мир мистецтва, але й мир тихих добрих людей з ясними очами й смутними посмішками. Здається, це вони одні можуть створювати картини, подібні «Золотий осіни» Левитана, і писати вірші, як Борис Пастернак:

• Жовтень сріблисто^-горіховий,
• Блиск заморозків олов’яний
• Осінні сутінки Чехова,
• Чайковського й Левитана.

Ця строфа з вірша Пастернаку «Зима наближається» немов говорить нам: «Відкладете справи, сходите помилуватися восени, послухати її музику. Ще є час. Гляньте на все це, і вам стане радісніше жити…»