Невеликий прозовий твiр, сюжет якого заснований на певному (рiдко кiлькох) епiзодi з життя одного (iнодi кiлькох) персонажа. Невеликi розмiри оповiдання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолiнiйного, чiткого за побудовою сюжету. Характери показанi здебiльшого у сформованому виглядi. Описiв мало, вони стислi, лаконiчнi. Важливу роль вiдiграє художня деталь (деталь побуту, психологiчна деталь та iн.). Оповiдання дуже близьке до новели. Iнодi новелу вважають рiзновидом оповiдання. Вiдрiзняється оповiдання вiд новели бiльш виразною композицiєю, наявнiстю описiв, роздумiв, вiдступiв. Конфлiкт в оповiданнi, якщо є, то не такий гострий, як у новелi. Розповiдь в оповiданнi часто ведеться вiд особи оповiдача. Генеза оповiдання – в сагах, нарисах, оповiдних творах античної iсторiографiї, хронiках, легендах. Як самостiйний жанр оповiдання оформилось у XIX ст. З того часу й до сьогоднi – це продуктивний жанр художньої лiтератури.

Засновником і фундатором української просвітницької прози, яка визначила проблематику й стиль усієї української прози дошевченківського періоду, судилося виступити Г. Квітці-Основ’яненку.

Вирішальний вплив на формування естетичного ідеалу Квітки-Основ’яненка справила ідея народності літератури. Започаткована новою українською літературою тенденція протиставлення морально-етичних принципів трудового народу моралі панства набуває у творчості Квітки-Основ’яненка (за всіх його хитань і спроб знайти ідеал у дворянському середовищі) характеру ідейно-художньої закономірності.

Як і в багатьох просвітників, у Квітки ставлення до народу, його звичаїв і культури не було однозначним. Однак у засаді уявлення про історичне й сучасне життя народу з усім комплексом його культурних явищ, долаючи негативне ставлення до простонародної неосвіченості, забобонності й грубості, розвиваються через захоплення природною безпосередністю, наївністю й поетичною красою усної поезії як позитивне знання, що сприяло розумінню тогочасного життя народних мас у гуманістично-демократичному дусі. Пізнання народного життя, естетичне освоєння фольклору як одного з формантів нової української літератури, з одного боку, сприяло загальній «реабілітації» народних мас, а з іншого – прискорило відхід від класицизму до формування рис просвітницького реалізму, від класицистичного конфлікту між особистими інтересами та обов’язком, людиною й долею – до співвіднесення людини й суспільства, до концепції розумного суспільного влаштування, що спирається на природний стан людини як норму. Ця переорієнтація не лише базувалася на ідеї природної рівності людей, а й ставила в центр уваги звичайну «маленьку» людину, відкривала самоцінність особистості та шлях у художній творчості до створення індивідуальних характерів. Змінюються у зв’язку з цим і стиль та характер пафосу в творах Квітки-Основ’яненка – від класицистичної сатири до бурлеску, народного гротеску та сентиментальної розчуленості й ідеалізації позтивного героя як уособлення властивостей «природної» людини.

Стильова орієнтація повістей на емоційний вплив, на співпереживання читача не тільки потребувала нового образного слова, а й вели до заглиблення в особисте життя персонажів, посилення психологічного аналізу, спроб показати особистість ізсередини (у її найпотаємніших прагненнях, думках, почуттях, настроях), а зрештою й до окреслення індивідуального образу-характеру. Продуктивно використовуючи жанрові можливості великої епічної форми, письменник робить тут помітний крок порівняно зі своїми попередниками в новій українській літератури.

Літературне Просвітництво в Україні не обмежується першою половиною ХІХ ст. Пройшовши стадію своєрідного симбіозу із сентименталізмом та романтизмом, просвітницький реалізм співіснує з реалізмом критичним майже до самого кінця ХІХ ст. Живиться він переважно народницьким спрямуванням літератури, коли письменники підпорядковують її просвітницьким завданням, вихованню народу чи інтелігенції, що неминуче в художній структурі твору приводить до примату логічної ідеї.