Творчість Салтикова-Щедріна, демократа, для якого самодержавно-кріпосницький лад, що панує в Росії, був абсолютно неприйнятний, мало сатиричну спрямованість. Письменника обурювало російське суспільство «рабів і панів», бешкетування поміщиків, покірність народу, і у всіх своїх добутках він викривав «виразки» суспільства, жорстоко висміював його пороки й недосконалості

Так, починаючи писати «Історію одного міста», Салтиков-Щедрін поставив перед собою ціль викрити каліцтво, неможливість існування самодержавства з його суспільними пороками, законами, вдачами, висміяти всі його реалії

Таким чином, «Історія одного міста» - добуток сатиричне, домінуючим художнім засобом у зображенні історії міста Глупова, його жителів і градоначальников є гротеск, прийом з’єднання фантастичного й реального, що створює абсурдної ситуації, комічні невідповідності. По суті, всі події, що відбуваються в місті, є гротеском. Жителі його, глуповци, «ведучі свій рід від древнього плем’я головотяпів», що не вміли жити в самоврядуванні й що вирішили знайти собі володаря, надзвичайно «начальстволюбиви». «Испитивающие несвідомий страх», нездатні самостійно жити, вони «почувають себе сиротами» без градоначальников і вважають «рятівною строгістю» бешкетування Органчика, що мав у голові механізм і знав тільки два слова - «не потерплю» і «розорю». Цілком «звичайні» у Глупове такі градоначальники, як Прищ із фаршированою головою або француз Дю-Марио, «при ближчому розгляді оказавшийся дівицею».

Однак своєї кульмінації абсурдність досягає з появою Похмурий-Бурчеева, «пройдисвіта, що задумав охопити весь всесвіт». Прагнучи реалізувати свій «систематичне марення», Похмурий-Бурчеев намагається все в природі зрівняти, так улаштувати суспільство, щоб усе в Глупове жили по придуманому їм самим плану, щоб весь пристрій міста був створений заново по його проекті, що приводить до руйнування Глупова його ж жителями, що беззаперечно виконують наказу «пройдисвіта», і далі - до смерті Похмурий-Бурчеева й всіх глуповцев, отже, зникненню заведених їм порядків, як явища протиприродного, неприйнятного самої природою

Так за допомогою використання гротеску Салтиков-Щедрін створює логічну, з одного боку, а з іншого боку - комічно-безглузду картину, однак при всій своїй абсурдності й фантастичності «Історія одного міста» - реалістичний добуток, що зачіпає безліч злободенних проблем. Образи міста Глупова і його градоначальников алегоричні, вони символізують самодержавно-кріпосницьку Росію, владу, у ній що панує, російське суспільство. Тому гротеск, використовуваний Салтиковим-Щедріним в оповіданні, - це ще й спосіб викрити огидні для письменника, виродливі реалії сучасної йому життя, а також засіб виявлення авторської позиції, відносини Салтикова-Щедріна до що відбувається Вроссии.

Описуючи фантастично-комічне життя глуповцев, їхній постійний страх, всепрощаючу любов до начальників, Салтиков-Щедрін виражає своє презирство до народу, апатичному й покірно-рабському, як уважає письменник, по своїй при роді. Єдиний лише раз у добутку глуповци були вільні - при градоначальнике з фаршированою головою. Створюючи цю гротескову ситуацію, Салтиков-Щедрін показує, що при існуючому суспільно-політичному ладі народ не може бути вільний. Абсурдність же поводження «сильних» (символизирующих реальну владу) миру цього в добутку втілює свавілля й сваволя, чинимий у Росії високопоставленими чиновниками. Гротесковий образ Похмурий-Бурчеева, його «систематичне марення» (своєрідна антиутопія), що градоначальник вирішив будь-що-будь втілити в життя, і фантастичний кінець правління - реалізація ідеї Салтикова-Щедріна про нелюдськість, протиприродність абсолютної влади, що граничить із самодурством, про неможливість її існування. Письменник втілює думку про те, що самодержавно-кріпосницької Росії з її потворним укладом життя рано або пізно прийде кінець

Так, обличающий пороки й абсурд, що виявляє безглуздість і, реального життя гротеск передає особливу «злу іронію», «гіркий сміх», характерний для Салтикова-Щедріна, «сміх крізь презирство й обурення». Письменник часом здається абсолютно безжалісним до своїх героїв, надто критичним і вимогливим до навколишнього світу. Але, як говорив Лермонтов, «ліки від хвороби можуть бути гірким». Жорстоке викриття пороків суспільства, на думку Салтикова-Щедріна, - єдиний діючий засіб у боротьбі з «хворобою» Росії. Осміяння недосконалостей робить їх очевидними, зрозумілими для всіх. Невірно було б говорити, що Салтиков-Щедрін не любив Росію, він нехтував недоліки, пороки її життя й всю свою творчу діяльність присвятив боротьбі сними.

Але й періоди «цивілізації» в історії Глупова нітрохи не краще. Законодавча діяльність градоначальников зводилися до того, щоб «випробовувати, чи досить глуповци тверді в нещастях». У результаті городяни «перестали соромитися, обростили вовною й ссали лабети», а на питання: «Але як ви таким манером жити можете?» - відповідали: «Так і живемо, що теперішнього життя не маємо». Тут не має принципової різниці, чи править сентиментальний Грустилов або солдафон Похмурий-Бурчеев - наслідки завжди практично однакові. Прототипом Грустилова послужив Олександр I, а прототипом Похмурий-Бурчеева - Микола I. Грустилов, подібно Олександрові, «відрізнявся ніжністю й чутливістю серця» і «умер від меланхолії в 1825 році». Він мріє про перетворення, а в підсумку тільки підняв данину з відкупу, тобто хабара з відкупників державних монополій, до п’яти тисяч рублів, та й «злаків на полях» не додалося

Інший градоначальник, Беневоленский, пародіює найближчого соратника Олександра I, М.М. Сперанского, питавшегося проводити ліберальні реформи, за обвинуваченням у зв’язках з Наполеоном засланого в Сибір, а після повернення до Петербурга самодержавства, що зробився прихильником. Беневоленский, згідно «Опису градоначальникам», «був мудрий і робив схильність до законодавства», «увів у вживання, яко корисні, гірчицю, лавровий лист і» прованське масло», а також «перший обклав даниною відкуп, від якого й одержував три тисячі рублів у рік». Однак законотворчість градоначальника звелося до постанов про те, що «усяка людина так небезпечно ходить; відкупник же так принесе дарунки» і що «усякий так пече по святах піроги, не забороняючи собі таке печение й у будень». Беневоленский навіть подумував про конституцію, однак, як і всякий російський володар, спіткнувся в частині про права населення, хоча частина, присвячену обов’язкам, «усвідомлював дуже ясно».

Діяльність градоначальника, засланого за нібито покликання Наполеона в Глупов і самостійне видання законів, автор підсумовує в такий спосіб: «Так закінчив своє адміністративне поприще градоначальник, у якому пристрасть до законодавства перебувала в безперервній боротьбі із пристрастю до пірог. Видані ним закони в цей час, втім, дії не мають». Як показує Щедрін, всі закони в Глупове й у Росії або не діють, або тільки погіршують положення народу. Начальники ж всіх рівнів піклуються в першу чергу не про законодавство, а про насичення власного шлунка

Але самі злі часи для глуповцев наступають із приходом на пост градоначальника колишнього полкового ката (пройдисвіта) Похмурий-Бурчеева. Він зруйнував місто й переніс його на нове місце. У цього градоначальника «був погляд, світлий як сталь, погляд, зовсім вільний від думки й тому недоступний ні для відтінків, ні для коливань/Гола рішучість - і нічого більше… Не можна сказати, щоб… природні прояви людської природи приводили його в обурення: ні, він просто не розумів їх». Подібно своєму прототипу, імператорові Миколі Павловичу, прозваному в народі Миколою Панкиним, Похмурий-Бурчеев прагне у всьому суспільстві, як і в армії, увести кийову дисципліну. Він перетворив місто в пустелю, оскільки «пустеля й представляє в його очах саме ту обстановку, що зображує собою ідеал людського гуртожитку». Похмурий-бурчеев уводить у Глупове своєрідний «казармений комунізм».

Pages: 1 2