В один грудневий день, у шикарний особняк маркіза де Валантена прийшов старий, під чиїм керівництвом колись учився Рафаеля-Пан Поррике. Старий відданий слуга Ионафан, розповідає вчителеві, що його хазяїн веде самітницьке життя й придушує в собі всі бажання. Поважний старець прийшов просити в маркіза, щоб той поклопотався в міністра про відновлення його, Поррике, інспектором у провінційному коледжі. Рафаеля, стомлений довгими виливами старого, випадково вимовив, що від душі бажає, щоб йому вдалося досягти відновлення в посаді. Усвідомивши ськазане, маркіз розлютувався, коли він подивився на шагрень, вона помітно зменшилася. У театрі він якось зустрів сухонького старого з молодими очами, тоді як у його погляді нині читалися лише відгомони віджилих страстей. Старий вів під руку знайому Рафаеля - танцівницю Евфрасию. На питальний погляд маркіза старий відповів, що тепер він щасливий як юнак, і що він невірно розумів буття: «Все життя - у єдиній годині любові». Розглядаючи публіку, Рафаеля зупинив погляд на Феодоре, що сиділа із черговим шанувальником, всі така ж гарна й холодна. На сусіднім кріслі з Рафаелем сиділа прекрасна незнайомка, що приковує піднесені погляди всіх присутніх чоловіків. Це була Полина. Її батько, у свій час командовавший еськадроном кінних гренадерів імператорської гвардії, був узятий у полон козаками; по слухах йому вдалося бігти й добратися до Індії. Повернувшись, він зробив дочку спадкоємицею мільйонного стану. Вони домовилися зустрітися в готелі « Сен-Кантен», їхньому колишнім житлі, що зберігало спогаду їхньої бідності, Полина хотіла передати паперу, які, переїжджаючи, заповів їй Рафаель.

Очутившись будинку, Рафаель із тугою глянув на талісман і загадав, щоб Полина любила його. Ранком його переповняла радість - талісман не зменшився, виходить, договір порушений.

Зустрівшись молоді люди зрозуміли, що всім серцем люблять один одного й ніщо не перешкоджає їхньому щастю. Коли Рафаель у черговий раз глянув на шагрень, він помітив, що вона знову зменшилася, і в пориві гніву викинув її в колодязь. Що буде, то буде, - вирішив змучений Рафаель і зажив душу в душу з Поліною. В один лютневий день садівник приніс маркізу дивну знахідку, «розміри якої не перевищували тепер шести квадратних дюймів».

Відтепер Рафаель вирішив шукати засобу порятунку у вчених, щоб розтягти шагрень і продовжити своє життя. Першим до кого він відправився, був пан Лавриль, «жрець зоології». На питання про те, як зупинити звуження шкіри, Лавриль відповіла: «Наука велика, а життя людська дуже коротке. Тому ми не претендуємо на те, щоб пізнати всі явища природи».

Другим, до кого звернувся маркіз, став професор механіки Планшет. Спроба зупинити звуження шагрені шляхом впливу на неї гідравлічного преса не увінчалася успіхом. Шагрень залишилася ціла й непошкоджена. Уражений німець ударив шкіру ковальським молотом, але на ній не залишилося й сліду ушкоджень. Подмастерье кинув шкіру в кам’яновугільне топлення, але навіть із її шагрень вийняли зовсім непошкоджену.

Хімік Жафе, зламав бритву намагаючись надрізати шкіру, пробував розсікти її електричним струмом, піддав дії вольтова стовпа - все безрезультатно.

Тепер Валантен уже ні в що не вірив, став шукати ушкодження свого організму й ськликав лікарів. Уже давно він став зауважувати ознаки сухоти, тепер це стало очевидно і йому й Поліні. Лікарі прийшли до наступного висновку: «щоб розбити вікно, потрібний був удар, а хто ж його наніс?» Вони приписали п’явок, дієту й зміну клімату. Рафаеля у відповідь на ці рекомендації саркастично посміхнувся.

Місяць через він відправився на води в Екс. Тут він зштовхнувся із грубою холодністю й зневагою навколишніх. Його уникали й майже в особу заявляли, що «раз людина так хвора, він не повинен їздити на води». Зіткнення з жорстокістю світського звертання привело до дуелі з одним з відважнихих хоробрих. Рафаеля вбив свого супротивника, і шкіра знову звузилася.

Покинувши води він оселився в сільській хатині Мон^-Дора. Люди, у яких він жив, глибоко співчували йому, а жалість - «почуття яке всього сутужніше виносити від інших людей». Незабаром за ним приїхав Ионафан і відвіз свого хазяїна додому. Передані йому листа Полини, у яких вони виливала свою любов до нього, він кинув у камін. Виготовлений Бьяншоном розчин опію занурив Рафаеля в штучний сон на кілька днів. Старий слуга вирішив піти раді Бьяншона й розважити хазяїна. Він ськликав повний будинок друзів, намечалось пишний бенкет, але увидевший це видовище Валантен прийшов у шалений гнів. Випивши порцію снотворного, він знову поринув у сон. Розбудила його Полина, він став просити неї покинути його, показав клаптик шкіри ставший розміром з «аркуш барвінку», вона стала розглядати талісман, а він, бачачи, як вона прекрасна, не зміг подолати із собою. «Полина, іди сюди! Полина!» - викрикнув він, і талісман у її руці став стиськуватися. Полина вирішила розтерзати собі груди, задушити себе шаллю, щоб умерти. Вона вирішила, що якщо вб’є себе, він буде живий. Рафаеля ж бачачи все це, сп’янів від пристрасті, кинувся до неї й відразу вмер.

Епілог

Що ж стало з Поліною?

На пароплаві «Місто Анжер» парубок і гарна жінка любувалися фігурою в тумані над Луарою. «Легеня це створення те ундиною, то сильфідою ширяло в повітрі, - так слово, якого марне шукаєш, витає десь у пам’яті, але його не можна піймати [...] Можна було подумати, що це примара Дами, зображеної Антуаном де ла Саль, хоче захистити свою країну від вторгнення сучасності».

Pages: 1 2