Твір за драмою Лесі Українки «Бояриня». Драматична поема «Бояриня» - один з найкращих патріотичних творів Лесі Українки. Написана в 1910 році, вона вперше побачила мир в 1914 р., уже після смерті письменниці. Через чотири роки «Бояриня» вийшла окремою книгою, а згодом увійшла в 12-млосне зібрання творів талановитого драматурга. Однак шкільною програмою цей Твір початок вивчатися лише в 90 -е року XX сторіччя. Радянські критики й літературознавці намагалися обійти мовчанкою драматичний Твір або аналізували його досить обмежено, з огляду на виразно виявлену в ньому антиросійську тенденцію

Як і в романі П. Кулиша «Чорна рада», Твір Лесі Українки присвяченим подіям, які ввійшли в життя України за назвою «Руїна». Його зміст пов’язане з Переяславским радою, що став поворотним пунктом у житті наших предків. Саме в 1654 році український народ присягнув росіянинові паную, а це визначило новий напрямок і нові умови його життя

Отже, поема написана на національному матеріалі (у добутку описані часи Руїни за гетьманування Петра Дорошенко), проте матеріал цей викладений по новому. Розробляючи історичну тему, письменниця, що гостро переживала соціальний і національний гніт, недолік національної державності, заборона української мови, школи, переслідування літератури, театру, порушила актуальні проблеми психології українців, надала їм філософське звучання

Головні герої поеми - Оксана й Степан, українець по походженню, що по смерті батька-боярина стає московським боярином. На мій погляд, названі персонажі своїми роздумами, поводженням символізують різні проблеми. Вустами Степана автор затверджує думку про можливості щасливого життя й у далекій, непривітній і чужій Москві. Оксана ж символізує принижену, але ніким не скорену Україну. Менталітет української дівчини виявляється вже в першій дії драми: Степан мала наміри на одруження. Мені б була не для забави квітка, Я бачу в ній життя, і волі образ, И краю рідного красу. Оксана виходить заміж зі Степана й переїжджає жити в Москву. Сповнена любов’ю, до рідної землі, волелюбна за своїм характером, вона страждає від розлуки з батьківською землею, від усвідомлення власної бездіяльності, від неможливості реалізуватися як патріотичної особистості. Вихована в демократичному середовищі, дівчина увібрала в себе основні риси й переконання передової частини суспільства, для якої характерним було усвідомлення патріотичного обов’язку як найвищої святині, необхідність служити Батьківщині, любов до України, до вся свого й повага до чужого; активна цивільна позиція; співчуття за долю приниженої рідної землі; духовна єдність із однодумцями, прагнення допомогти им…

И умови життя у Москві не сприяли реалізації її ідеалів. Вони стали нестерпними. По-перше, шлюб мало різні світогляду, життєву позицію; по-друге, вона не розуміла місцевих традицій; по-третє, чоловік забороняв їй підтримувати контакти з рідними, близькими, на її прохання відмовився їхати в Україну. Дівчина не могла прижитися на чужині - там сповідалося рабство в різних проявах. Вона не змогла упокоритися зі Степановим приниженням, тому що виховано на волелюбних ідеалах. Оксана висуває обвинувачення чоловікові в бездіяльності, у його байдужості до України:

Сидівся-сидів у запічку московської,

Поки милася кров… на Україні

Не незрозуміло, чому Степан називає себе «холопом Степанком», повинен цілувати комусь руки як невільник. Вона не уявляє собі, як він, пересидівши в Москві пору Руїни, час, коли велося змагання за життя, збирається дивитися своїм землякам в очі… Ці й інші мотиви характеризують тільки слова. Насправді ж, як зауважує сучасна критика, Оксана, символізуючи принижений, але нескорений український народ, не змогла піднятися над обставинами, у яких виявилася. Вона не стала борцем. Про це свідчать такі висновки: дівчина наприкінці винесла вирок і собі й своїм землякам за пасивність, за нездатність до боротьби, за те, що змирилася з поразкою й залишилася жити на попелище

Твір складне, у його основі — філософія життя в період часів Руїни, що письменниця характеризує як втрату народом духовної домінанти буття. Художньо осмислюючи філософію волі, душі, духу, які визначають філософію боротьби, Леся Українка приходить до думки, що український народ несе ярмо не проти волі, добровільно, тому що упокорився зі званням «раба».

Хоча тема «Боярині» заснована на подіях минулого (життя України в другій половині XIII ст.), однак у поемі відсутній конкретний матеріал. Основна увага письменниці зосереджує на окремих персонажах, які потрапили під вплив складних обставин

Серед них - боярин Степан і молода дівчина Оксана, що за закликом серця пішла заміж за Степана й виявилася в Москві. Степан - досить складна особистість. Він, відірваний від національної духовності, втратив свою духовну ментальность. Леся хоче з’ясувати причини розриву між особистістю Степана й соціально-політичних змін

Вчитаємося в ті рядки з поеми, у яких є такий факт: Москва не вірить Степу, хоча він - вірний служник. Розуміючи, що за кожним його кроком нагляд, Степан не хоче чути про Дорошенко, що збирається виступити проти царських самодержців; його лякає лист, що написала його дружині товаришка з України. У цьому трагедія Степана, і вона усе далі загострюється: він боїться приймати посланця з України, не хоче й чути про зустріч дружини із братом Іваном. Як бачимо, життя Степана зводиться до виконання певної ролі. Він знецінив національне достоїнство, здатність протистояти всьому негативному

Роздумуючи над образом Степана, Леся Українка прийде до висновку, що такі люди приречені на вічні мандри, безперспективні пошуки щастя в чужому краї. Степан начебто виявився в замкненому колі, виходу ні, це вінець його духовного життя. Він добрий, щирий, не здатний до братовбивства, його руки не заплямовані кров’ю. І він з легкістю руйнує в собі той початок, яке б підняло його до висот Авеля

Відступництво Оксани пояснюється ностальгією. Проте її ностальгія - це не стільки туга - біль за Україною, скільки утома від бездуховності, незатребуваності, збільшена втратою природного відчуття краси миру. Героїня чужа й в Україні, і в Москві. І справа не в тім, що дівчина чужоземна, а в тім, що часи Руїни знищували природні початки влюдях.

Ностальгія підкошує здоров’я Оксани, вона хоче вмерти, і це знову ж таки результат руйнівного натиску часів. Стан між життям і смертю обновляє душу, здатну смерть сприйняти як бажане єднання із землею. У драмі є символічний образ шаблі. Він у тексті поеми з’являється тоді, коли Оксана згадує дитинство. Вона із братом знайшла іржаву шаблю, хотіли пограти нею, але не змогли витягнути з піхов, тому що шаблю проржавіла. Шабля - це символ козацької ідилії, що початку вже відмирати. А якщо Руїну сприйняти як ланцюжок, то від її можливо національне відродження, за яке клали свого голови запорізькі козаки?