Скажімо, хто краще відчуває «нормативність» і красу: українець чи японець? Коли європеєць купує розкішний букет, то зазвичай вимагає в продавця, аби квіти в ньому були абсолютно однаковими. А японець, навпаки, оцієї «однаковості» терпіти не може, вона його не приваблює. Тому він надає перевагу розмаїтій (з «неоднакових» квітів і якихось гілочок) і абсолютно «непропорційній» ікебані. То хто ж із них має рацію? Хто краще розуміє красу? І що ж таке «норма» в оцінці краси й мистецтва

Мабуть, кожна людина, як українець, так і японець, має право на власне розуміння краси, адже світ так само неоднаковий і розмаїтий. Недаремно ж наш мудрий народ каже: «На колір і смак товариш не всяк». Тому не варто примушувати інших дивитися на цей світ виключно нашими очима й оцінювати його красу тільки з наших позицій. До речі, розмаїта зарубіжна література може навчити вас ще й цього, адже японське хоку не схоже на італійський сонет, але водночас обидва вони можуть бути шедеврами

До того ж бароко зовсім не заперечувало досягнень епохи Відродження, воно швидше «підхопило прапор з її ослаблих рук», продовжило її справу на шляхах пошуку пояснення місця людини у світі. Проте робило це на вже нових світоглядно-естетичних засадах. Тож на зміну красивому, але не завжди реалістичному визначенню людини як «окраси Всесвіту» (В. Шекспір) прийшло розуміння людини як істоти суперечливої, яка має як позитивні, так і негативні риси, поєднані прагнення до добра (Бога) так і водночас потяг до зла (звіра). Ще Омар Хайям писав, що в кожній людині є «добре і зле зерно», і найкращі митці епохи бароко намагалися визначити, як зробити, аби проростало саме добро.

Бароко відіграло значну роль і як перший спільний художній стиль, що поєднав Західну Європу (географічну спадкоємицю Західної Римської імперії з центром у Римі) зі Східною, у тому числі з Україною (поствізантійську культурну зону з центром у Констан-тинополі-Царгороді до його завоювання 1453 р. турками). Фактично культура бароко стала одним із перших «мостів» над прірвою, виритою між Західною та Східною Європою великим церковним розколом католицизму і православ’я - Нікейським собором 1054 р.

з двох шляхів, двох потягів усередині самої себе: до Бога (добра) чи до звіра (зла).

По-третє, могутні, не контрольовані людиною і часто ворожі їй сили довкілля.

І як з усім цим людству жити далі - ось головне філософське питання доби бароко. Звідси висновок: якщо людина не може встановити на Землі «золоту добу», то вона мусить пристосуватися до реального життя й залишатися людиною (не перетворитися на звіра), навіть в умовах залізної доби. Проте як?

Доба бароко - одна з найменш досліджених у сучасному мистецтвознавстві й літературознавстві. Узяти хоча б назву. Одні дослідники вважають, що. термін «бароко» походить від назви перлини дивної, неправильної форми. Усі перлини - однаковісінькі, пюреподібні, «правильні» (недаремно ж кажуть: зуби як перлини), а ця якась чудернацька, дивовижна, «неправильна». Інші доводять, що назву цьому плідному мистецькому напряму дало якесь чудне, дивне й надзвичайно складне поняття логіки. Треті виводять термін від жаргонного слівця художніх майстерень Ьагоциег, що означало «розчиняти, пом’якшувати чіткі контури». Проте в усіх випадках підкреслюється химерність, дивовижність, незвичність бароко.

І це не випадково. Дійсно, з позицій мистецтва Відродження, схильного до античної простоти й гармонії, до відчуття міри, а також деяких з його естетичних спадкоємців (передовсім класицизму), мистецтво бароко видавалося «дивним». Недаремно вітчизняний дослідник мистецтва бароко Д. Наливайко відзначає, що «слово й поняття “бароко” народилися як вираз осуду, як визначеная відхилень від норми, від канонізованих уявлень і форм».

Візьмімо хоча б архітектуру. Де поділися звичні оку європейця прямі лінії, кути й півкола, рівні колони й правильно окреслені арки, якими так уславилося мистецтво доби Відродження? У храмах доби бароко цього немає й бути не може. А де ж гострі шпилі, притаманні середньовічним (готичним) соборам, витягнутим вістрям до неба, неначе стрімкі гірські піки або космічні кораблі? Вони теж зникли. А що ж натомість? Якісь гнуті, немов вихором закручені ‘ спіралі, якась незрозуміла химерно-чудернацька ліпнина. Без уважного споглядання часто навіть не зрозуміло, рослину чи тварину вона відображає. Тож точка зору на бароко як на якесь «відхилення від норми» нібито й мала право на життя.

Як це часто буває, викинутий попередніми будівельниками камінь став наріжним у новій споруді. Цю біблійну метафору можна застосувати до мистецтва бароко. По-справжньому його почали цінувати лише романтики - естетичні опоненти класицистів (поч. XIX ст.). Л суперечливе й динамічне XX ст. не могло не віддати належного втіленню суперечливості й динамічності світу в мистецтві бароко.

Стильовою домінантою бароко є метафоричність, доведена до своєрідної «універсалізації». З одного боку, метафора як художній засіб використовується, мабуть, скільки існує художня творчість. Так, уже в епосі Гомера (VIII ст. до н. є.) метафорою ранку є часто вживаний вираз «рожевоперста Еос» (ранкова зоря, перші промені якої, з’являючись із-за горизонту, нагадують рожеві персти, пальці). Однак, з іншого боку, на відміну від попередніх епох, у добу бароко метафора стала не лише оздобою, художнім засобом:, тропом (як епітет чи порівняння), а й провідним художнім принципом, а метафоричність - ознакою поетики бароко як такого. Митцями бароко метафора сприймалася і як модель світу, і як засіб його пізнання, тож вони її вважали «матір’ю поезії, дотепності, задумів, символів і героїчних девізів» і навіть заявляли, що «будь-який твір мистецтва є метафорою».

А що ж Україна? Вона (а тим більше Московія, яка географічно й культурно була ще далі від Західної Європи) фактично не зазнала значного впливу Відродження як цілісної світоглядно-художньої системи. Західноєвропейське мистецтво почало звільнятися від церковного впливу ще під час Ренесансу. А в Східній Європі подібну роль відіграло бароко, завершивши справу, яку Ренесанс раніше розпочав на Заході. На відміну від Ренесансу, бароко, продовжуючи його справу, значно так, як свого часу Еллада): іноді постановки влаштовували на острові, а глядачі (й поміж них сам король Іспанії!) спостерігали за виставою з плаваючих човнів, на них потрапляли бризки води з весел гребців і водограїв, улаштованих на «сцені».

Яскравим прикладом такої надмірності (з нашої точки зору, але не з точки зору митця бароко!) в уживанні метафор є процитований далі вірш Джамбаттісти Маріно «Зорі». Загалом він - суцільна розгорнута метафора, побудована у формі звертання до небесних світил. Однак якби пересічний сучасний читач або навіть поет намагалися знайти для слова «зоря» стільки метафор і порівнянь (у Маріно їх понад 300!), вони б навряд чи «наздогнали» поета бароко. Отже, у Маріно зорі - це: «очі неба», «смолоскипи дня, що смутно гасне», «полки, священні тричі, амазонки пітьми войовничі», «неземних троянд тьмотьменні плетива», «гірлянди незміренні», «божі язики лискучі»…