Образ діда, вічного сільського трудівника, зображений з величезною любов’ю, повагою, із глибокою вдячністю за всі, зроблене їм для людей, для землі. Він нагадує образи селян з «Зачарованої Десни» А. Довженко (згадаємо батька ліричного героя, мати, що любила садити городи, «щоб усе проростало»). Починається вірш простий, начебто подих. От повернулися з похорону, сіли за скорботний поминальний стіл, і хтось, може й сам онук, начебто підсумовує: «От і все. поховали старезного діда». І почали, по праведному селянському звичаї, поминати покійного. Поминати не горілкою - ні, насамперед, добрим словом: що він був доброю людиною, як любив працюватися

• Він тепер уже не встане
• И ранком не піде
• З косою на гору круту
• И не стане мантачкой тишу будити,
• Заглядатися в небо, як гаснуть зірки
• Лише росою по ньому буде плакати жито
• И будуть плисти над ним непомітно століття

Ці яскраві ліричні рядки перейняті глибокою філософською думкою. У них багато сказано й про працьовитість, де він «мантачкой тишу будить ранком», його любові до природи, відчуттю прекрасного. Дід був «гарною людиною» - так просто й вичерпно дається в народі найвища оцінка людині, його моральним якостям. Рядком «росою по ньому будуть плакати жито» показане уособлення єдності людини й природи. Після роздумів про життя й смерть у поета вириваються слова, сповнені щирості, розпачу й протесту: «… не хочу, щоб із землі йшли без сліду безіменні, незрівнянно чудесні, горді діти землі, вірні діти праці». І ще один цікавий поворот знайшов Симоненко, щоб розкрити велич душі діда-селянина, показати значення його життя, його роботи для людства. Він перефразує слова з вірша А. Пушкіна «Пам’ятник»:

• … вірю,
• що немає -
• він весь не вмре
• Його думи нехитрі
• додумають онуки…

Велич завершеного в житті дідом Симоненко піднімає до рівня творчості геніального поета: він буде жити в роботі й думках, у пам’яті онуків, яким він передали свої пристрасть і гнів, радість і мучення. З художньо-образної тканини вірша випливає висновок - безсмертя людини в роботі, у доброті, у тім, що він зумів передати нащадкам. І що кожна людина заслуговує на пам’ять, чи те в граніті або бронзі, або в людських душах і серцях. І необхідно вміти бачити й розуміти прекрасне й велике в живих - простих, звичайних, на перший погляд, людях. Необхідно любити їх.