Центральним у романі є образ Рахметова - не тільки “нового”, але ще й “особливої людини”, “вищої натури”, у якому злилися кращі риси передових людей епохи Н. Г. Чернишевського. Будучи по походженню аристократом, )н стає демократом по поглядах на життя й життєві ідеали. Рахметов - професійний революціонер, революційний вождь. Це “лицар без страху й докору”, людина начебто викуваний із чистої сталі. Таких людей, як він, небагато. “Я зустрів, - зауважує Чернишевський, - дотепер тільки вісім зразків цієї породи…” Рахметов не відразу став “особливою людиною”. Зближення з Кірсановим, що познайомив Рахметова з навчанням соціалістів-утопістів і філософією Фейєрбаха, з’явилося поштовхом до перетворення його в “особливу людину”. “Жадібно слухав він Кірсанова в перший вечір, плакав, переривав його слова вигуками прокльонів тому, що повинне загинути, благословений тому, що повинне жити”. Рахметов, вивчивши теорію соціалізму, незабаром переходить до революційної дії, стає революціонером, людиною “особливої породи”. “Він поважнее всіх нас тут, узятих разом”, - говорить про нього Кірсанов. Рахметов з разючою швидкістю розширює коло своїх занять після того, як переходить до революційної діяльності. У двадцять два роки “він був уже людиною дуже чудово ґрунтовної вченості”. Читаел Рахметов тільки “самобутні” твори, і це тому, що, на його думку, “по кожному предметі капітальних творів дуже небагато; у всіх іншим тільки повторюється, розріджується,, псується те, що всі набагато повніше і ясніше укладено в цих деяких творах. Потрібно читати тільки їх; усяке інше читання - тільки даремна витрата часу”. Розуміючи, що сила вождя - у його близькості до народу, Рахметов вивчає життя трудящих. Пішки з’їздив він всю Росію, був дроворубом, пильщиком, камнетесом, разом з бурлаками тяг баржі по Волзі. За силу бурлаки його прозвали Никитушкой Ломовим на згадку легендарного волзького богатиря. Рахметов готовив себе до революційної діяльності, знав, що йому доведеться переносити позбавлення, борошна, бути може, навіть катування. І він заздалегідь загартовує свою волю, привчає себе витримувати фізичні страждання. Рахметов відрізняється рідкою працездатністю. “Він устигав робити страшно багато, тому що й у розпорядженні часом поклав на себе точно таке ж приборкання примх, як у матеріальних речах. Ні чверті години на місяць не пропадало в нього на розваги, відпочинку йому не було потрібно”. Заняття його були різноманітні, і зміна їх була для Рахметова відпочинком. Про таємну революційну роботу Рахметова Чернишевський, по цілком зрозумілих причинах, не міг говорити відкрито. Він тільки згадує про те, що в Рахметова “справ… була безодня, та й по всьому, не касавшиеся особисто до нього; особистих справ у нього не було, це все знали… Він мало бував будинку, усе ходив і роз’їжджав, більше ходив. Але в нього… бували люди… часто по нескольку днів його не бувало будинку. Тоді замість нього в нього сидів і приймав відвідувачів один з його приятелів, відданий йому душою й тілом і мовчазний, як могила”. Рахметов, знаючи, що революції потрібні віддані й знаючі люди, піклується про підготовку революційних кадрів: у декількох університетах учаться його стипендіати, що готуються до підпільної діяльності. Рахметов здається людиною суворим і похмурим. Він і сам говорить: “Бачиш невеселі речі, як же отут не будеш похмурим чудовиськом”. Але суворість його тільки зовнішня. “При всій своїй феноменальній брутальності, він був, по суті, дуже делікатний”, - зауважує Чернишевський. “Який це ніжна й добра людина”, - думає про нього Віра Павлівна. Рахметов відмовляється в ім’я революційної роботи від особистого щастя. “Я повинен придушити в собі любов, - говорить він улюбленій жінці, - любов до вас зв’язувала б мені руки, вони й так не швидко розв’яжуться в мене - уже зв’язані. Але розв’яжу. Я не повинен любити… такі люди, як я, не мають права зв’язувати чию-або долю зі своею”. Рахметов бореться за щастя народу, і ця боротьба стає справою всього його життя. “Мало їх, але ними розцвітає життя всіх; без них вона стихла б, прокисла б; мало їх, але вони дають всім людям дихати, без них люди задихнулися б. Велика маса чесних і добрих людей, а таких людей мало; але вони… сіль солі землі”. Хоча в літературного Рахметова були, за словами Чернишевського, реальні прототипи, слід зазначити, що роман “Що робити?” має ознаки утопії. Це твердження ставиться не тільки до образа Рахметова, до образа Віри Павлівни і її діяльності, але до впровадження нових форм орга
нізації праці. У романі автор створив образ революціонера, що повністю відмовився від особистого життя. Він нещадний до себе. Але чи буде він нещадним до іншим? Абстрактний гуманізм, здобуваючи силу, може перетворитися у свою протилежність, коли, воинствуя, нав’язує щастя людям. Літературний образ людини, що беззавітно служить утопічній ідеї, став ідеалом для багатьох революціонерів, цьому образу поклонялися терористи-одинака, окремо настроєні революційні групи й цілі партії