Своєрідний шлях до збагнення істоти космічної гармонії намітився в ці роки й у поезії Андрія Білого. Він проходить через основний образ поезії Білого - образ Росії, многоступенчато як би висхідної вкосмос.

У цей останній період незмінних протягом усього творчого розвитку новаторських шукань (і метань) Білий намагається по-новому встановити й своє відношення до бога. Захоплення Штейнером і антропософією завершується поемою «Я» (1922), де на останній, розпачливий заклик поета до бога зі світових просторів доноситься відповідь: «Бога - немає!». Відкриття утішає поета й змушує по-новому дивитися на навколишній світ. Відкривається нова істина: «Дорога, що віє Звістка Дорогого, що зріє дня - Є - Я!». Однак це звеличення людини занадто абстрактно, щоб стати художньо й соціально діючим

У збірнику «Після розлуки» Білий простіше й значно ближче до землі. Крізь «космічну» засмиканість, відчутну навіть у словесній конструкції («Я - издишавшийся мені подарованим світлом»), проступає інтерес до повсякденного миру з його земними радостями й драмами, як, наприклад, у вірші «Лікарня» (1921). Зникають примарні, хоч і земні, але спрямовані в космічні далечіні: пейзажі. Замість них проясняється реальний пейзаж («За вікнами захід…»), а разом з ним і риси поета не антропософа, а просто людини: «Метання - Але дням, По місяцях, рокам… Издроги холоду… Хвороби, смерті, голод…» Реально, без космічної перспективи «станути в невимовному світлі» сприймає поет і свій можливий кінець: «Перемиготіла Життя, Порожній, перехожий рій…»

Однак безперечним залишається факт, що росіянку революція Білий виразив саме в космічних масштабах. Її він прийняв як прообраз, як символ майбутнього розкріпачення всієї людської сутності, насамперед творчого поетичного самовираження, для чого, по його гарячому переконанню, повинен буде відбутися ще й «внутрішній акт революції» («…ми повинні отрешиться від старого миру усередині, якщо волим до будівництва нового миру навколо»).