Образ Печорина (по романі Лермонтова “Герой нашого часу”) Роман “Герой нашого часу” став продовженням теми “зайвих людей”. Ця тема стала центральної в романі у віршах А. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”. Герцен назвав Печорина молодшим братом Онєгіна. У передмові до роману автор показує відношення до свого героя

Так само як і Пушкін в “Євгенію Онєгіні” (”Завжди я радий помітити різницю між Онєгіним і мною”) Лермонтов висміяв спроби поставити знак рівності між автором роману і його головним героєм. Лермонтов не вважав Печорина позитивним героєм, з якого треба брати приклад. Автор підкреслив, що в образі Печорина даний портрет не однієї людини, а художній тип, що увібрав у себе риси цілого покоління молодих людей початку століття. У романі Лермонтова “Герой нашого часу” показаний парубок, що страждає від своєї неприкаяності, у розпачі болісне питання, що задає собі: “Навіщо я жив? Для якої мети я народився?

” Він не харчує ні найменшої схильності до того, щоб іти второваною дорогою світських молодих людей. Печорин офіцер. Він служить, але не вислужується. Печорин не займається музикою, не вивчає філософію або військове діло

Але ми не можемо не бачити, що Печорин на голову вище навколишніх його людей, що він розумний, утворений, талановитий, хоробрий, енергійний. Нас відштовхує байдужість Печорина до людей, його нездатність до теперішньої любові, до дружби, його індивідуалізм і егоїзм. Але Печорин захоплює нас спрагою життя, прагненням до кращого, умінням критично оцінити свої вчинки

Він глибоко несимпатичний нам “жалкостью дій”, порожньою розтратою своїх сил, тими вчинками, якими він приносить страждання іншим людям. Але ми бачимо, що й сам він глибоко страждає. Характер Печорина складний і суперечливий

Герой роману говорить про себе: “У мені два чоловіки: один живе в повному змісті цього слова, іншої мислить і судить його…”. Які причини цієї роздвоєності? “Я говорив правду мені не вірили: я почав обманювати; довідавшись добре світло й пружини суспільства, я став вправний у науці життя…” зізнається Печорин. Він навчився бути потайливим, злопам’ятним, жовчним, честолюбним, зробився, за його словами, моральним калікою

Печорин егоїст. Ще пушкінського Онєгіна all so ch. ru 2001 2005 Бєлінський називав “страждаючим егоїстом” і “егоїстом поневоле”. Те ж саме можна сказати й Опечорине.

Печорину властиві розчарування в житті, песимізм. Він випробовує постійну роздвоєність духу. У суспільно-політичних умовах 30-х років 19 століття Печорин не може знайти собі застосування. Він розтрачується на дрібні пригоди, підставляє чоло чеченським кулям, шукає забуття влюбви.

Але все це лише пошук якогось виходу, лише спроба розвіятися. Його переслідує нудьга й свідомість, що не варто жити таким життям. На всьому протязі роману Печорин показує себе як людини, що привыкли дивитися “на страждання, радості інших тільки у відношенні до себе” як на “їжу”, що підтримує його щиросердечні сили, саме на цьому шляху шукає він розради від пренаступної його нудьги, намагається заповнити порожнечу свого існування. І все-таки Печорин натура, багато обдарована

Він має аналітичний розум, його оцінки людей і їхніх учинків дуже точні; у нього критичне відношення не тільки до іншим, але й до самого себе. Його щоденник не що інше, як самовикриття. Він наділений гарячим серцем, здатним глибоко почувати (смерть Білі, побачення з Вірою) і сильно переживати, хоча намагається сховати щиросердечні переживання під маскою байдужості. Байдужість, черствість маска самозахисту. Печорин все-таки є людиною вольовим, сильним активним, у його груди дрімають “життя сили”, він здатний кдействию.

Але всієї його дії несуть не позитивний, а негативний заряд, вся його діяльність спрямована не на творення, а на руйнування. У цьому Печорин подібний з героєм поеми “Демон”. І правда, у його вигляді (особливо на початку роману) є щось демонічне, нерозгадане. У всіх новелах, які Лермонтов об’єднав у романі, Печорин з’являється перед нами як руйнівник життів і доль інших людей: із-за нього втрачає даху й гине черкеска Біла, разочаровывается в дружбі Максим Максимович, страждають Мэри ивера, гине від його руки Грушницкий, змушені покинути рідний будинок “чесні контрабандисти”, гине молодий офіцер Вулич. Бєлінський бачив у характері Печорина “перехідний стан духу, у якому для людини все старе зруйновано, а нового ще ні, і в якому людина є тільки можливість чогось дійсного в майбутньому й доконана примара в сьогоденні”.