Проводир повстання Омелян Пугачов зображений Пушкіним не кровожерливим убивцею, яким показували його історики XVIII-XIX століть, а талановитим і сміливим народним вождем. Природні розум, кмітливість, енергійність, що видаються здатності цієї людини сприяли тому, що він очолив селянське повстання. До нього почали стікатися люди з усією країни: і білогірські козаки, і башкири, і татари, і чуваші, і селяни з уральських заводів. Вони поважали Пугачова, довіряли йому у всім.

Пугачов жорстоко розправляється з тими, кого він уважає гнобителями селян. Для нього немає гарних поміщиків і представників влади. В особі дворян він бачить тільки ворогів. Тому він так нещадний до капітана Миронову і його підлеглим, хоча це були добрі люди. Але Пугачов пам’ятає й добро, що йому колись зробили. У нагороду за чарку горілки, піднесену “вожатому” під час бурану, і за заячий тулупчик Гринев одержує життя. Три рази випробовував долю Петро Гринев, і три рази Пугачов його милував. “Думка про нього нерозлучна була в мені з мыслию про пощаду, - говорить Гринев, - даної мені їм в одну з жахливих мінут його життя, і про рятування моєї нареченої…” І дійсно, Пугачов проявляє великодушність, коли звільняє Машу Миронову з рук Швабрина, незважаючи на те, що вона капітанська дочка, і відпускає Гринева разом з нею. При цьому він карає Швабрина, присуджуючи: “Стратити так стратити, дарувати так дарувати”.

При знайомстві з Пугачовим Гринев переконується в тім, що це зовсім не така людина, яким уважали його царські влади. Ще при першій їхній зустрічі, коли Пугачов виступає в ролі “вожатого”, Гринева вражає холоднокровність цієї людини. Тоді Гринев бачить “вожатого” як простої людини, зовнішність якого проте здається йому “чудової”: “Він був років сорока, росту середнього, сухорлявий і широкоплечий. У чорній бороді його здалися проседь; живі більші очі так і бігали. Особа його мало вираження досить приємне, але шахрайське” - так описує він зовнішність героя.

Пушкін зображує Омеляна Пугачова не тільки як проводиря повстання, але і як простого козака. Мовлення Пугачова наповнена прислів’ями, приказками, іносказаннями, яких людині з іншого середовища не зрозуміти. Він змушує називати себе царем-панотцем, тому що в народі завжди жила віра в “доброго царя”. У його відносинах з підлеглими повний демократизм, немає ніякого чиношанування, кожний може вільно заперечити думку свого “государя”. “Вулиця миючи тісна; волі мені мало. Хлопці мої умничают. Вони злодії. Мені повинне тримати вухо востро: при першій невдачі вони свою шию викуплять моею головою”, - з гіркотою усвідомлює Пугачов, якого вже не радує владу. Герой розуміє, що він усього лише самозванець. Він почуває свою приреченість і живе тільки надією на майбутнє.

И все-таки головне в образі Омеляна Пугачова - це велич і героїзм, що знайшло вираження в символичном змісті казки про орла й ворона. Герой уважає, що краще прожити життя коротку, але гідну, чим жити триста років і харчуватися падлом. Він асоціює себе з орлом, що живе “всього-на-всього тільки тридцять три роки”, але зате п’є “живу кров”.

Підкреслюючи в Пугачові хоробрість і героїзм, розум і кмітливість, Пушкіна показує в цій людині кращі риси російського національного характеру. Але Пушкін далекий від ідеалізації Пугачова - проводиря селянського повстання. Автор “Капітанської дочки” віддає перевагу реформам перед революцією, він не приемлет кровопролиття. Саме тому ми читаємо в повісті його широко відомими слова, що стали: “Не приведи Бог бачити російський бунт, безглуздий і нещадний!” Розцінюючи пугачевское повстання не інакше, як безглуздий бунт, автор разом з тим не ставив своєю метою показати в повісті лиходійства пугачовців. Він намагався відтворити історію повстання й особистість селянського ватажка, і потрібно відзначити, що цей задум Пушкін майстерно реалізував.