Роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» - це теперішній гімн щедрості й моральній красі людської душі, її таланта. Пісні Марусі звучать ще й дотепер, розповідаючи нам і про козацькі походи, і про українську природу, і про любов. Ці пісні кликали в бій, звучали біля ставка, зачаровували на вечірниці. Ці пісні розповідали про незвичайну дівчину, незвичайний талант. Маруся Чурай - дитя любові, адже любов її батьків подібна до казки:

• Звела їхня доля, начебто в нагороду
• За те, що мали чистої душі

Не дивно, що в таких батьків, гарною, чуйних душею, народилася дівчина, що своєю вродою й співом, які йшли від самого серця, надихала на подвиги й на любов. І хоча загинув її батько Гордій Чурай у боях, ні мати, ні Маруся не зламалися. До самої смерті засіли в Марусином серці слова:

• - Як не буде,
• не скигли, доня, те велика ганьба
• Задушили сльози - не виходи на люди
• Болить душу - не показуй виду

Пройшли року, прийшла до Марусі любов. Полюбила вона Григорія так, що її «любов досягала неба». Була вірної й терплячої, щирої й безкорисливої. І складала пісні, які були схожі на її душу - ніжну й трепетну, тверду й незламну. З піснями цими йшли козаки битися із загарбниками:

• Перемоги наші, мучення й руїни
• Безсмертні будуть у неї словах
• Вона ж був як голос України,
• Що звучав у наших корогвах!

Доля ж не посміхалася їй: улюблений зрадив. І зрадив, здається, не тільки Марусю, а самого себе, тому що не зміг забути щирості цієї дівчини, її незвичайного достоїнства й чудового співу. Григорій повернувся, повернувся, щоб випити отруєного зілля й умерти. Але Марусю за це судять і прирікають на страту. В очах же людей, які знають її батьків, які знають її саму, вона не стає злочинницею: «Злочинниця, - а так би й зняв би шапку. На смерть іде, - а так би й поклонився». Винесла Маруся зі своїх страждань чисту душу, незаплямовану ніяким брудом, залишилася і її пісня, що летіла поперед свого автора, будила в людей почуття гордості за свою Вітчизну, радувала серце. Недарма не дають неї стратити, адже Маруся - теперішній голос України, щирий і дзвінкий. Приносить Іван Іскра наказ від самого гетьмана Богдана Хмельницького, що скасовує обвинувачення, мотивуючи тим, що таланти не можна вбивати:

• …її пісні - як перлина многоценная,
• Як чудовий скарб серед земних речей…
• Таку співачку покарати на горло,
• И це ж ні що, а пісню задушить!
• А пісню задушити не можна, та й не треба, тому що вона душу народу,
• Вона - голос народу, вона - талант народу,
• Вона - моральна краса народу

И звучить грізний голос, сповіщаючи: «За ті пісні, які вона становила, За те страждання, що вона страждала. За батька, що розп’ятий у Варшаві, а не схилив перед ворогом чола - не вистачало б місту Полтаві, щоб і вона ще страчена була!». Маруся залишилася жива, проте, умерло її серце. Тільки тоді, коли історія рідної України, що перебувала в жахливому стані, була перед очами - під час подорожі з дяком у Київ - співала ця дівчина. Своїм співом вона зачаровує дяка, що не може стримати подиву:

• Дисканти чув я, тенори, баси
• А ти співали. - душу всю проймає
• Бувають, може, і кращі голоси
• Але такого другого немає

Спів і пісні Марусі Чурай багато сторіч супроводжують життя українців. Ця дівчина ввійшла в безсмертя, завдяки своєму таланту, своєї непідкупної совісті, своїй моральній красі. Її безсмертний дух і зараз живе серед нас, адже пісня, як і талант, не вмирає ніколи!