Оповідання (або, по визначенню деяких дослідників, повість) Олександра Ісайовича Солженицина «Один день Івана Денисовича» був задуманий автором на загальних роботах в екибастузском Особливому таборі взимку 1950-1951 р. Задум був здійснений в 1959 р. спершу як «Щ-854 (один день одного зека)», «більше гострий політичний», причому автор пояснює свою «задум» так: «Як це народилося? Просто був такий табірний день, важка робота, я тягав носилки з напарником, як потрібно б описати увесь табірний світ - одним удень».

Образ Івана Денисовича виник на основі реального прототипу, яким став солдатів Шухов, що воював разом з автором у радянсько-германську війну (але ніколи що не відбувала покарання), а також завдяки спостереженням за життям бранців і особистому досвіду автора, придбаному в Особливому таборі, де він працював муляром. Інші персонажі взяті з табірного життя з них справжніми біографіями

Задумаємося на мить: Солженицин, не витрачаючи зусиль на пошуки приголомшливого сюжету, розповідає про табір як про щось давно й міцно існуючому, зовсім не надзвичайному, що має свій регламент, буденний звід правил виживання, свій фольклор, свою табірну «мораль» і устояну дисципліну. Авторові не потрібно було далеко ходити за темами й ідеями - у той час вистачало матеріалу навіть для багатотомного академічного видання (хоча багато чого, по зрозумілих причинах, замовчувалося).

Будь-яка подробиця в повісті буднична й символична Вона «відсіяна», причому не самим автором, а багатьма роками табірного буття. Відібрано й жаргон, що став «подією», відкриттям після публікації повести. Тут уже своя філософія, свої скорочення слів, особливі знаки. Але буденність трагедії вражає найбільше: «У таборі от хто подихает: хто миски лиже, хто на санчастину сподівається, так хто до кума ходить стукати». «Ніяк не годилося з ранку мочити валянки». «Машина» табору заведена, працює в заданому режимі, до секретів його функціонування звикли все: і табірні роботяги, і пристроившиеся «потеплее» ловкачі, і негідники («недоумки»). І сама охорона. Вижити тут - значить «забути» про те, що сам табір - це катастрофа, це провал…

Читаючи добуток, мимоволі задаєшся питанням: хто ж у повісті присвячує читача в ці видимі секрети, дрібні таємниці виживання (наприклад, подати сухі валянки бригадирові, протягти в барак дрова, обійти завстоловой, непомітно привласнити зайву плошку баланди, позичити за сигарету ножик)?

Легко помітити, що в повісті як би два оповідачі, що активно допомагають один одному. Ми чуємо голос автора й самого Івана Денисовича, те лежачого ранком під ковдрою й бушлатом, те бегущего на мороз і думаючого про те, куди них поженуть працювати. Автор по-своєму знає самого Івана Денисовича, він по суті творить його, передає йому значиму частину свого життєвого досвіду: так, вся знаменита сцена кладки стіни - це явно епізод з біографії письменника. Ланцюжок діянь, помислів героя став ланцюжком актів, що затверджують його моральну велич і, отже, подання самого письменника про красу й ідеальну людину, що живе «не по неправді».

Уже перші миті життя Івана Денисовича на сторінках повести «говорять» про розумну незалежність героя, мудрому покорстве долі й про безперервне творення особливого духовного простору, якоїсь внутрішньої стійкості. Весь табір і праця в ньому, хитрість виживання, навіть праця на будівництві «Соцгородка» - страшний шлях, що розтліває, в обхід всьому природному, нормальному. Тут царює не праця. А імітація праці Всі жадають неробства

Обставини змушують Шухова якось пристосовуватися до всього, що його оточує. Але в той же час герой виявився здатним захопити й інших своїм моральним будівництвом. Вся справа в тому, що Іван Денисович, говорячи його ж мовою, «неправильний лагерник», перший праведник серед народних героїв письменника

Варлам Шаламов, прочитавши одним з перших повість, висловив наступну оцінку, побачивши в Шухове мужика-праведника: «Це - табір з погляду табірного «роботяги», що знає майстерність, уміє «заробити».