“Литературный Донбасс”; 1937, № 1-2).

Недоноски! Повзучі, злі,

З колиски прокляті до гроба.

Чужа і на чужій землі

Родила їх, щенят, утроба!

– – – – – – – – – – –

Все, що зробив і що здобув.

Живе й твориме – всю країну

Хотіли за одну добу

Перетворити на руїну.

– – – – – – – – – – –

Благословляю гнів і меч,

Що голови знесе зміїні!

(Микола Рудь. Вбивці. – “Литературный

Донбасс”, 1937, № 1-2).

Як зразок для літератури газети і журнали друкують спішно зварганені шедеври „фольклору”: Горы-вершины Мы Вас перейдем, Буржуев Стало мало – Последних перебьем.

(«Литературный Донбасс», 1938, № 2,с. 9-10).

30-і роки принесли великі втрати українській культурі, в тому числі й на Донеччині. Звичайно, життя тривало, працювали культурні установи, відкривалися нові навчальні заклади, виходили книжки. Тяжкі рани “лікували” урочистими звітами про небувале піднесення української культури. Ще з більшою помпою, ніж раніше, проводилися зустрічі з уцілілими письменниками.

«31 августа (1935 р. – Авт.) в Сталино приехала бригада украинских писателей в составе: председателя Правления союза писателей Украины тов. Сенченко (А. Сенченко, більше партчиновник, ніж письменник; не плутати з шельмованим письменником Іваном Сенченком. – Авт.), прозаика тов. Панча и драматурга тов. Корнейчука. Приехавшие были встречены на вокзале представителями партийных, общественных и писательских организаций Сталино.

Первого августа прибывшие писатели посетили Макеевский завод имени Кирова. Вечером знатные люди завода организовали встречу гостям. Побывав у кировцев, гости вернулись обратно в Сталино, где приняли участие в работе пленума Городского совета.

Второго числа бригада киевских писателей встретилась с писательским активом г. Сталино […] Вечером второго числа в клубе им. Балицкого актив Сталинской парторганизации встретился с бригадою выдающихся украинских писателей для обсуждения итогов Всемирного конгресса защиты культуры […] Бурными аплодисментами было встречено появление на трибуне драматурга Александра Корнейчука. Остроумная речь писателя о его заграничных впечатлениях, прослушанная с огромным вниманием, неоднократно прерывалось аплодисментами.

Второго августа на вокзале гостей провожали представители сталинских организаций. Бригада писателей выехала в Луганск и Мариуполь для проведения встреч с пролетарской общественностью Донбасса» («Литературный Донбасс», 1935, № 8-9).

От такою була невсипуща партійна і всенародна увага до літератури й товаришів письменників. Не те, що нині. Але чомусь не з’являлося яскравих творів про робітничий Донбас – попри безперервні заклики, вимоги, постанови обкомів партії та комсомолу, виклики на соцзмагання, тощо.

“Треба викликати на змагання таких російських письменників, як Безименський, Жаров, Караваєва та інші. Скласти договори на соцзмагання, взяти конкретні зобов’язання, розпочати змагання, й твори про комсомол Донбасу будуть” (Леонід Первомайський. Про виховання нових почуттів і наше літературне сьогодення. – “Літературний Донбас”, 1933, № 7-8, с. 166).

Були і конкретні соцзобов’язання. “Письменник Г. Баглюк зобов’язався написати низку новел “Друзі мого дитинства” і закінчити їх до 15-річчя комсомолу; донецький поет Ю. Черкаський зобов’язався написати цикл віршів “Ячейка”; К. Герасименко – книгу віршів “Молодість”; письменник Клоччя зобов’язався написати п’єсу для Донецького ТРОМу; Смєляков зобов’язався приїхати до Донбасу й написати цикл віршів” і т. д. (там само, с. 177).

На творчій нараді комсомольських письменників Донбасу висловлюються претензії до старших майстрів: “…Перебудова Донбасу є чи не найвідповідальніший акт у всьому соціалістичному будівництві нашої країни на даному етапі. Чому ж великі майстри художнього слова, зростаючи в процесі нашого будівництва, проходять мовчки повз цю тему? (там само, с. 162).

Нарада звертається з відкритим листом до письменників усього Союзу, запрошуючи „кращих майстрів художнього слова приїхати на певний час до Донбасу” (там само, с. 160). Цей заклик підтримала

Інтернаціональна бригада МОРП: „Ми, персонально познайомившись із життям Донбасу, в своїй творчості про нього будемо всіма силами намагатися показати ударників комсомольців у всьому житті Донбасу” (підписи: Леон Муссінак, Франція; Емі Сяо, Китай; Олександр Барта, Угорщина; Лінард Лайценс, Латвія, – там само, с. 178).

Чому ж доводилося вдаватися до таких екстраординарних, по суті “силових” і малопродуктивних заходів? Річ не в тому, що робітнича тематика невдячна або протипоказана мистецтву. І дарма сьогодні це поняття вживають хіба що з іронією, як релікт тоталітарної доби. Насправді на той час у світовому мистецтві вже була велика традиція звертання до життя робітництва, і навіть виробничий процес не раз ставав об’єктом зображення та поетизації. Але радянським письменникам важко було змагатися з європейцями, бо їм ставлено фальшиві завдання: життєвий матеріал підпорядковувати поточним утилітарним гаслам партії. („Є правда наша і не наша”, – вказував П. Постишев у промові на Пленумі правління СРПУ, закликаючи творити „не скороспілки, а великі художні полотна” – див. „Литературный Донбасс”, 1935, № 6, с. 5). Навіть якщо прямо цього не вимагалося або й декларувалася творча свобода митця, на практиці оцінку плодів його праці здійснювали саме з цих позицій. І не було кінця ні грізним звинуваченням, ні дріб‘язковим причіпкам з приводу справжніх або уявлених відхилень від зигзагів “генеральної лінії” партії. Особливо беззахисними були менш відомі місцеві автори. Тут уже залишалося мало місця для того, щоб розкривати в робітничому житті глибини людських пристрастей і світ суверенної людської особистості або не допускати фальшу в естетизації праці. Не більше творчої свободи мав письменник і при звертанні до інших тем, іншого матеріалу.

Отож у підсумку з донецької літературної продукції 20-30-х років мало що залишилося помітними явищами в історії української чи російської літератур. Після Володимира Сосюри Донеччина дала ще одного справді талановитого поета – Костя Герасименка. На Донеччині сформувався Михайло Дубовик. Ввійшли в літературне життя Олександр Левада, Микола Упеник, Микола Рудь. Решта імен так і залишилася на сторінках “Забою” та “Літературного Донбасу”. З прозових творів усе-таки заслуговують уваги пізніше викреслені з літератури “Горизонти” Г. Баглюка, “Депо” Юхима Зорі та “Гута” Фелікса Ковалевського як спроби бодай почасти дотримуватися реальності. Цікаво починають у ці роки Павло Байдебура та Андрій Клоччя – останній більше виявив себе в літературній і театральній критиці. Але з погляду пізнавального чимало можна почерпнути і з поезії та прози малохудожньої, аматорської, навіть графоманської – вона дає відчути панівні настрої, а інколи й деякі реалії доби, особливо якщо враховувати “коефіцієнт викривлення”, вгадувати, що криється за спотвореннями. Так, зрештою, доводиться читати всю літературу 30-х років, принаймні публіковану.

Якщо говорити про “Забой”, “Літературний Донбас” і “Литературный Донбасс”, то на їхніх сторінках друкувалися твори не тільки донеччан (можливо, їх бракувало), а й інших українських та російських авторів. Нерідко саме вони надавали ваги журналові. В усякому разі, цим журнал здійснював важливу функцію ознайомлення своїх читачів з творчістю визнаних майстрів та створення ширшого літературного контексту для своїх донбасівських публікацій. Так з‘являлися на його сторінках “Роман Міжгір’я” Івана Ле, окремі поезії В. Сосюри, Л. Первомайського. Звичайно, добір запрошуваних авторів суворо регламентований: тільки “надійні”! Журнал дбайливо оберігав своїх читачів від “ідейно невитриманої” літератури.

Те ж саме можна сказати і про публікації російською мовою. З прози найпомітніша публікація – повість М. Ляшка «Доменная печь». Журнал охоче друкує поезії А. Безименського, Я. Смелякова, М. Матусовського – спрямування також зрозуміле. З-поміж власне донецьких прозаїків вирізнився Борис Горбатов, який швидко вийшов на всесоюзну літературну арену. Більш як півстоліття був пов’язаний із Донеччиною своєю літературною працею Ілля Гонімов; його оповідання та повісті з шахтарського життя і сьогодні зберігають певний пізнавальний інтерес. У 30-і роки почався письменницький шлях Петра Сєвєрова, в широкому тематичному діапазоні творчості якого Донбас посідає чільне місце.

Серед молодих російських поетів вирізнявся Юрій Черкаський; 1943 р. він загинув на фронті.

Pages: 1 2 3 4 5

Збережи - » Образ Донеччини . З'явився готовий твір.