Цікаво, що коли в журналі “Читач-рецензент” (1930, № 11) був надрукований лист одеських робітників із закидами письменникові Дм. Гордієнку, який, мовляв, надто концентрує свою увагу на ворожих постатях замість показати героя-робітника й трудовий колектив (видно, шпигуноманія набридла читачам), – Дм. Гордієнко виправдовувався у дуже характерний спосіб: мовляв, треба “показати силу й хижість класового ворога, його ненависть до робітничої кляси”, – “щоб викликати в робітництва таку ж ненависть до того ж клясового ворога, організувати робітників на боротьбу з контрреволюціонерами-шкідниками” (“Лист-відповідь Дмитра Гордієнка робітникам Одеси”. – “Читач-рецензент”, 1931, № 1). Не знати, чи справді письменник вважав своїм літературним обов’язком слідчі дії та виховання чекістських чеснот, – чи, відчуваючи художню неспроможність творчого задуму, хотів урятуватися за допомогою політичних міфів. Але, в усякому разі, ціну їх він міг оцінити, коли настала і його черга опинитися перед непідкупним оком ГПУ.

Та хоч якою нестерпною була літературна атмосфера тих літ, письменницьке сумління штовхало декого до пошуку способів сказати бодай дрібочку правди, розраховуючи на здогадливість когось із читачів.

Скажімо, в літературі й пресі не можна було згадувати про голодомор. Голоду в Україні не було. Були труднощі з хлібозаготівлями, викликані куркульським саботажем. Куркульня готує бунти, стріляє в активістів, ховає і гноїть зерно. Однак важко сховати щось від класово-гострого зору комсомольців зі щупами – геніальним винаходом борців за хлібоздачу. В романі М. Ковшика „З берегів” („Літературний Донбас”, 1933, №№ 7-8, 9; „Литературный Донбасс”, 1933, № 10-12) маємо справжню поетизацію шукання закопаного зерна зі щупами. Натхнення додає комсомольцям бадьора пісня: Ой щуп – щупачок, Щупнем Мину у бочок, А Миниху в пузанець, Нехай везе ячмінець. Але голод був у капіталістичних країнах. І от В. Краматорський (напевне, псевдо) друкує в „Літературному Донбасі” (1933, № 1) красномовного вірша „Похід голодних”: Їм роти скривавив голод – Є добрá в панів, Та вони голодні, голі, – З них ніхто не їв. Голод бував і в дореволюційній Україні. Отож у розпал „труднощів із хлібозаготівлями”, у березні 1933-го, в тому ж таки „Літературному Донбасі” з’являється вірш Миколи Решітника „Весна”: Тільки глянь-но сюди – тут сади. Квітнуть в саду пишно вишні. Не життя, а, як кажуть, – „рай”. Та чомусь не радіють селяни, Бо діти: – Тату, їсти дай. Зрозуміло, це було до революції. А тепер: артіль „Червона Зірка” вивершила хлібоздачу, куркулеві ж – „Соловки, Соловки, дальняя дорога…”

Навряд чи це був просто цинізм – важко уявити таку міру цинізму; швидше, у такий моторошний спосіб доводилося „озвучувати” заборонену тему. Мабуть, були все-таки читачі, до яких можна було адресувати таким чином.

А ось у який спосіб інформує про голод Іван Ле в оповіданні „Її кар’єра”. Зразкова партійка Христя Стодольна викриває голову колгоспу Гуглю – шкідника, який зв’язаний з контрреволюційною організацією, що призвела до катастрофи в цілому районі.

“В районі є міцна контрреволюційна організація, що діє нечуваними засобами. Адже тільки в цьому районі і саме в цих чотирьох селах така жахлива нестача хліба, голодування майже поголовне, а в ямах час від часу викопують сотні пудів зігнилого в землі хліба. До посівної готуються тільки непомірною кількістю архіреволюційних ухвал, а машин у колгоспах не ремонтують, коні дохнуть, люди вмирають з голоду…” („Літературний Донбас”, 1933, № 9, с. 19-20).

Попри блюзнірське ідеологічне криводушіє, такі пасажі все-таки засвідчують факт голоду.

Ті прозаїки, що писали про робітництво, по-своєму намагалися хоч трохи наблизитися до реальності, вмонтовуючи в наперед задані схеми класової боротьби та долання ворожих підступів то картини розвалу виробництва, то проникливі міркування негативних персонажів (звісно, засуджуючи їх), то відхилення в „побутовізм” або еротику.

Але час порівняної терпимості до таких маленьких диверсій швидко минув, і авторів знаходив суворий суд партійної критики, – при чому дуже часто самі судді невдовзі опинялися під судом нової хвилі правосуддя. Ось лише кілька прикладів. 1929 рік. У ч. 3 – стаття Ю. Макаренка „На ворожих рейках”: про оповідання М. Соболенка „Темпи”, де старий більшовик Пронь Попруга, мовляв, висловлює зневіру в революції. У ч. 9 – стаття Ол. Фарбера „Поема про Донбас”: про поему Я. Гримайла „Вугільні барикади”; поетові закидається неправильне зображення ставлення старих робітників до мобілізованих на Донбас комсомольців. У ч. 11-12 – стаття К. Маслівця „Співець куркульських обріїв” – про Д. Антоненка-Давидовича.

Особливо врожайним на ідеологічні проробки був 1932 рік. У збірці оповідань Андрія Клоччі „Героїка” неправильний показ Червоної армії, некритичне зображення Василя Блакитного та Гната Михайличенка, зокрема їхніх поглядів у національному питанні (Ю. Западинський. Спотворена героїка. – „Забой”, 1932, № 3-4, с. 38-40).

У цьому ж і в наступному числі під обстріл узято Юхима Зорю, який у романі „Депо”, зображаючи робітниче життя загалом у дусі офіційних уявлень, водночас не оминає непривабливих сторін побуту, казенщини в партійно-комсомольській роботі, деградації частини активістів, дає відчути колізію між недавньою революційною романтикою і нудьгою, сірістю пореволюційної буденщини. Присуд однозначний: „Цей роман від початку до кінця просякнуто троцькістською ідеєю термідоріанського переродження партії і радвлади” (А. Чулков. Про троцькістську концепцію одного роману. – „Забой”, 1932, с. 25).

Звинувачення саме в троцькізмі не випадкове: щойно з’явився лист тов. Сталіна до редакції журналу „Пролетарская революция” – „ О некоторых вопросах истории большевизма”, – спрямований проти лібералізму у ставленні до троцькізму. І скрізь кинулися вишукувати своїх троцькістів.

Наступного року обрії донецької партійної критики розширюються. В ч. 4 під криптонімом Г. Б. друкується стаття „Донецька радянська література на новому етапі”, в якій, одначе, взято під приціл і інші (зрештою, вже пристріляні) явища української культури:

„Виступ Тодося Осьмачки, єдиний формою, далеко не єдиний своїм куркульсько-шовіністичним змістом. Досить зазначити на одеську „Творчу групу письменників-мариністів” з петлюрівською орієнтацією, „Орден зеленого світлячка” та „Ховрашок” Валер’яна Поліщука, на „Чорногор’я” Івана Сенченка, що приховує під машкарою ніби придуркуватої наївності куркульсько-шовіністську ідеологію…” („Літературний Донбас”, 1933, с. 96).

Політичні сигнали змінювалися так швидко, що, скажімо, роман Фелікса Ковалевського „Гута”, публікований у 1932-1933 рр. як зразок твору на робітничу тематику, оголошують ворожим за перебільшення труднощів і критику партії вустами „якобы отрицательных героев” (В. Горин, А. Фарбер. Литературная трибуна троцкизма. – „Литературный Донбасс”, 1934, № 9-10). В число тих, хто „помогал троцкистским клеветникам”, потрапляє і критик Ю. Западинський, сам автор викривальних статей, про які згадувалося вище.

Кожен струс на верхніх поверхах політичного і літературного життя гостро відлунював і на Донеччині. Авантюра з убивством Кірова стала приводом для розстрілу групи українських письменників у Києві, і викриття ворогів на Донеччині дістає новий імпульс. Добивають “недобитих”, шукають нових.

«В донецкой литературе, достигшей в последнее время ряда серьезных общественно-политических успехов, на протяжении долгого времени «работали» такие «писатели», как Баглюк, Соболенко, давно уже разоблаченные, как ярые троцкисты, враги рабочего класса. Не лишне вспомнить и имя Ковалевского, автора клеветнического троцкистского контрреволюционного романа «Гута» […] Редакция журнала «Литературный Донбасс» допустила грубейшую и тягчайшую ошибку, проявила потерю большевистской бдительности, предоставляя свои страницы Костю Герасименко, агенту классовых врагов, проникшему в советскую литературу лишь благодаря отсутствию должного внимания, должной бдительности» (А. Фарбер. Враждебный поэт. О стихах К. Герасименко. – «Литературный Донбасс», 1935, № 1, с. 87, с. 96).

Можна лише дивуватися, що після такого присуду Кость Герасименко вцілів і, переїхавши до Харкова, утвердився в українській літературі як талановитий поет. Його загибель на фронті була однією з великих утрат нашого письменства.

А от інший талановитий поет Микола Дубовик після наскоків критики „помандрував” на схід… 1937-й рік приніс нову хвилю керованої “класової” люті. Поети невиразного поетичного, але гучного політичного голосу славлять справедливий вирок справедливого радянського суду зінов’євсько-бухаринській банді і вимагають нових кар:

Осліплі під промінням нашим,

Від власного скажені зла.

Земля і тіл не прийме ваших,

Як ваших діл не прийняла.

(Григорій Триліський. Зрадникам. –

Pages: 1 2 3 4 5

Збережи - » Образ Донеччини . З'явився готовий твір.