Робітничий Донбас завжди завдавав немало клопоту більшовицькій партії та її каральним органам. Значних розмірів досягли у 1924 р. заворушення серед шахтарів і страйковий рух, унаслідок чого на 20% скоротився річний видобуток вугілля. Вбачаючи за цим дію організованих шкідницьких елементів, партія орієнтує чекістів на ліквідацію вогнищ змови. Розкрито “Харківський центр”, що складався з інженерно-технічних працівників державного об’єднання “Донвугілля”. У 1928 р. гучна “Шахтинська справа” дала поштовх усесоюзній боротьбі з економічною контрреволюцією. Громлять “шкідників” по всьому Донбасу, викрито ворогів на Макіївському металургійному заводі імені Томського та Сталінському комбінаті імені Сталіна. Якщо вірити ДПУ, то Донеччина була справжнім осиним гніздом троцькістів. А з кінця 20-х років роботи ще додалося: “куркульський саботаж” колективізації, потім голодні бунти 1933 року і, звичайно ж, націоналізм, як і в усій Україні (13 лютого 1933 р. В. А.Балицький, тоді заступник голови ОДПУ СРСР, повідомляв: “Аналіз ліквідованих справ говорить про те, що у даному випадку ми зустрілись з єдиним, ретельно розробленим планом організації збройного повстання на Україні до весни 1933 року з метою повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої “Української незалежної республіки”). На відміну від деяких сучасних тверджень про те, що “Донбасс порожняк не гонит” і що українством тут ніколи не пахло, чекісти дотримувались іншої думки. Вони ліквідували донецький осередок “Української військової організації”, провели арешти у справі “козаків”, перешкодили створенню “Соборної України” та припинили інші форми української націоналістичної діяльності. Але й цього здавалося мало, і начальник секретно-політичного відділу НКВС УСРР наказував “переключитися на українську роботу”.

Водночас наполегливо вказувалося на необхідність посилити роботу серед національних меншин, особливо серед поляків та німців, у числі яких було й чимало комуністів, які емігрували з гітлерівської Німеччини. Терор проти поляків і німців мотивували інтригами Польщі та Німеччини, які мріяли приєднати – кожна до себе – Радянську Україну і відповідно готували, разом з українськими націоналістами, повстання. Необхідність викрити польську інтригу була такою великою, що коли не вистачало до виконання плану арештів достеменних поляків, арештовували українців і змушували їх визнавати себе поляками.1

Останніми роками опубліковано чимало архівних документів на ці теми. Є і фундаментальна праця японського дослідника Гіроакі Куромія “Свобода і терор у Донбасі”, який, зокрема, стосовно цього періоду

Пише: “…Є докази, що Донбас був серед регіонів країни, які найбільше постраждали від сталінського кривавого терору”2.

Жертвами цього терору стали й українізація та ті, хто її здійснював або просто зазнав її впливу.

Більшовицька партія, яка в національній політиці певний час балансувала між двома, мовляв, небезпеками – великодержавного шовінізму і українського буржуазного націоналізму – нарешті вирішила, що в неї є лише одна, і то смертельна, небезпека: національне відродження України. Успішно завершивши боротьбу з українським селянством за допомогою голодомору 1933 року, вона зосередилась на винищенні молодої української інтелігенції. На Донеччині ця боротьба з українською інтелігенцією мала ту особливість, що тут частіше, ніж у решті України, звинувачення в буржуазному націоналізмі поєднувалися із звинуваченнями в троцькізмі.

Насамперед це відбилося на долі письменницької організації та її журналу. Дев’яте, вересневе, число “Літературного Донбасу” за 1933 рік було останнім. У кінці року виходить “зтроєне” число журналу (10-12) уже під російською назвою: “Литературный Донбасс”. У редакційній статті повідомлялося вже відоме: що листопадовий пленум ЦК і ЦКК КП(б)У визнав головною небезпекою в Україні “местный украинский национализм, смыкающийся с империалистическими интервентами”; що націоналістичну контрреволюцію розгромлено, а шпигунів і диверсантів викрито; що “ставка буржуазно-националистической контрреволюции на культуру была бита”; що, зокрема, “были разоблачены двурушники, троцкисты, затесавшиеся в ряды советских писателей Донбасса”. Серед них – і редактор “Забоя”, а потім “Літературного Донбасу” “троцькіст” Григорій Багнюк, Сава Божко, Лев Скрипник та інші українські автори, прізвища яких зникли зі сторінок журналу: відбувся фактично розгром українських літературних сил на Донеччині. Заарештований 1933 року, Г. Баглюк 1938 р. був розстріляний у Воркуті разом з 1200 ін. в’язнями.

Нова безіменна редакція, яка тепер знаходилася не в Артемівському, а в Сталіному, повідомляла також, що “с 1-го января 1934 года журнал начинает выходить при ближайшем участии лучших советских писателей Москвы, Ленинграда, Харькова и Киева”.

Журнал також інформує, що “с 20 по 23 ноября в Сталино проходил первый съезд советских писателей и кружковцев Донбасса” і друкує матеріали цього з’їзду, який викликав на змагання письменників Уралу. Головну доповідь на з’їзді письменників і гуртківців Донбасу зробив гість із Москви, один із керівників РАППу А. Селівановський. В ній говорилося про все, крім, зрозуміло, питань української культури.

З українізацією і в Донеччині, і в усій Україні було покінчено раз і назавжди, хоч самий цей термін ще деякий час зустрічався в партійному лексиконі. Тут не нагода сперечатися з тими, хто сьогодні поверхово судить про українізацію та упереджено її засуджує, не відрізняючи того, що було потребою національного життя, від того, що було партійною політикою. Але хочу навести один момент зі спогадів відомого державного діяча, корінного і довголітнього донеччанина, юність якого припала якраз на оті роки українізації, – Олександра Павловича Ляшка. Коли в 1972 році усували від влади П. Ю.Шелеста, йому на засіданні політбюро ЦК КПРС закидали, зокрема, й те, що в книзі “Україна наша Радянська” він у неосудливому плані згадував про українізацію. Про це розповідав О. П.Ляшку М. В.Підгорний. Ляшко ніби-то відповів Підгорному: “Николай Викторович, я и сам проходил когда-то украинизацию в школе. Благодаря чему, наверное, и родной язык выучил, и приобщился к чтению классиков украинской литературы” (Александр Ляшко. Груз памяти. Трилогия. Воспоминания. Книга третья. Часть первая. На ступенях власти. – К., 2001, с. 383). Може, й наївно, але багатьом варто б задуматися над такими розумними словами.

Але вернімося до 30-х років. Атмосферу їх чудово відтворює вірш Ярослава Смелякова “Июнь 1933 года”, надрукований в “Літературному Донбасі” у вересні того ж року. В Україні лютував голод. Але московський поет – у тім, як і його українські побратими, – співає про інше страхіття: … От Юга До Урала Подымают Голову враги. Враг идет зеленый и небритый На меня и На моих друзей.

Бей его штыком и динамитом,

Словом золотым.

И недобитых

Словом перекошенным добей. Я навів цитату із Смелякова, талановитого культового комсомольського поета, задля цього дивовижно виразного останнього рядка. Так, недобитих (ще нерозстріляних ГПУ) добивали “словом Перекошенным”. “Перекошенным” сліпою ненавистю й самороз’ятрюваною злобою до видимого (ще не названого, але назвати могли кого завгодно і коли завгодно) ворога.

Сталінська теза про загострення класової боротьби в міру успіхів соціалістичного будівництва, шпигуноманія та оргія викриттів ворогів народу виявилися “вдячними” для тих літераторів, які свою мистецьку неспроможність сподівалися компенсувати “виграшною” політико-кримінальною фабулою. Оповідання, повісті

Й романи рясніють прихованими ворогами, троцькістами, націоналістами, мстивими куркулями та іншою нечистю, яка організовує диверсії, аварії, підпали, вбивства активістів і т. д. Власне, цей ентузіазм класової пильності панував у всій радянській літературі, принаймні, у її видимій частині. Але для творів про Донбас особливо характерним був образ куркуля, який втік із свого села і переховується на шахті чи заводі, маскуючись під пролетаря, щоб потай гальмувати переможну трудову ходу колективу (“Захар Вовгура” В. Гжицького, “Тинда” Д. Гордієнка; цьому агітстереотипові віддав данину і М. Хвильовий в оповіданні “Останній день”). Але надії його даремні – куркуля скрізь знайдуть. В оповіданні М. Ковшика “Блиски на перевалах” шахтар-ударник Гнат Бухта глибоко під землею розпізнає колишнього куркуля і білогвардійця Кукіля, не залишаючи йому жодного шансу:

“Ні, браток. У шахті схованки нема. Ми в шахтах радянську владу боронили. Кров’ю стікали на фронтах. Життя віддавали. А ти щурем проліз! Тут нори шукаєш? Знайдемо! В норі, у темряві, навпомацки, по голосу, по очах упізнаємо!…” (“Литературный Донбасс”, 1934, № 11-12, с. 55). Пафос “невідворотності” класової кари заливає друковану продукцію тих часів.

Pages: 1 2 3 4 5