Донбаський пролетаріат в справі українізації не тільки не відстав, а навіть почав випереджувати своїх товаришів із деяких інших промислових центрів України. Тираж українських газет в округах Донбасу збільшився дуже швидко в декілька десятків разів, а в часи культпоходу в одній тільки Артемівській окрузі продано української літератури більш як на сто тисяч карбованців. Все це факти, що наглядно свідчать про буйний розвиток української культури, про активну участь в українському культурному процесі широких пролетарських мас Донбасу під проводом своєї партії (“Забой”, вересень 1929, с. 27). В одному з наступних чисел журналу наводяться статистичні дані, що мають підтвердити успіхи в культуризації робітництва: “Попит на книгу доходить того стану, що книга стає дефіцитним крамом, особливо щодо української книги (з книгозбірні сталінського заводу робітники сталінського заводу взяли протягом березня 1928 року 186 книг, а за березень 1929 року 6096 книг” (“Забой”, 1929, № 3, с. 2). Тут не зайве нагадати, що, як і всі науки, статистика підкорялася волі партії.

У перших числах “українського” “Забою” переважають ще матеріали російською мовою; українською – хіба що поезія, публіцистика та критика. Але поступово ситуація змінюється і починають переважати матеріали українською мовою. Журнал дістає назву “Літературний Донбас”, починає орієнтуватися на загальноукраїнське літературне життя.

У 1932 році та першій половині 1933 року цей український крен особливо помітний. Навіть повісті та романи авторів, які досі писали російською мовою, тепер публікуються українською. Ймовірно, це були літературні переклади, бо важко уявити, щоб такий, скажімо, виразно російський письменник, як Борис Горбатов, зміг раптом написати свій роман “Ровесники” рафінованою українською, сказати б, “націоналістичною” мовою.

Мабуть, не всім це було до вподоби, але воля рідної партії – святий закон. Хоча спрямування цієї волі часто змінювалося. Та про це далі.

Тим часом українське культурне життя на Донеччині виявляється в різних формах. Донецька тематика, донецький регіон приваблюють не лише письменників, а й відомих митців своєю нерутинністю, соціальним динамізмом, своїм, можна сказати, революційним міфом, що яскраво вписувався в офіційну ідеологему пролетаріату як класа-гегемона.

За постановою президії Донецького губвиконкому від 1 серпня 1923 року в Бахмуті на майдані Свободи розпочато будівництво пам’ятника товаришу Артему. Його здійснювано за проектом молодого, але вже визнаного скульптора І. П.Кавалерідзе, що переміг на всеросійському конкурсі в Харкові в квітні того ж року. На пам’ятник працював увесь Донбас, на нього пішло 130 тисяч пудів залізобетону і споруджено його в рекордний строк – за півтора місяця. Став він шедевром конструктивістського мистецтва і переконливим символом революційного оптимізму.

1923 року на пропозицію Наркомату освіти на Донеччину виїздить Новий драматичний театр імені І. Франка, створений на рубежі 1919-1920 років у Вінниці при злитті частини Львівського нового театру та акторської трупи Молодого театру – під керівництвом Гната Юри. Цікаві подробиці про ці гастролі знаходимо в спогадах акторки Євгенії Ожеговської.

“Якось скликаються загальні збори. Всі зібрались, як тоді бувало, стовідсотково. Гнат Петрович оголошує, що НКО пропонує нашому театру влітку їхати на Донбас, куди ще не їздив жоден театр. Так яка буде думка? Почалось обговорення. Не дивлячись на те, що хтось почав переповідати чутки, ніби на Донбасі голод і шахти позаливало водою, ніхто на це не звернув уваги. Всі одноголосно, з великим ентузіазмом вирішили їхати на Донбас, горді того, що є піонерами прекрасної справи і їдуть в густий робітничий центр. Ухвалили взяти з собою по 10 фунтів сала і по півпуда борошна на випадок голоду”. Вночі завантажились у Білій Церкві, а в Бахмут приїхали справжніми шахтарями, як жартували, бо виявилося, що їхали у вагоні з-під вугілля. Хазяїн готелю відмовлявся прийняти їх, аж поки не передсвідчився, що це зовсім не ті актори-п’янички з мандрівних труп, до яких він звик. “Недовірливо поставилася до нас спочатку і публіка, – згадує Ожеговська. – На першій виставі зал був напівпорожній, але з другого вечора кожного разу були биткові аншлаги. Перед від’їздом нас вітали, дякували і взяли з нас слово, що в кінці сезону знову приїдемо”. Так само було і в Юзівці, “в напіврозваленому театрі”, і в Слов’янську, і в Луганську. “Доводилося ходити на вистави пішки верст по десять-п’ятнадцять, ночувати на голій підлозі відкритої сцени, під вітром і дощем, траплялося іноді поголодувати, але ми настільки горіли до праці, до мистецтва, що для нас нічого не було важкого, незручного (…) Всіх охоплювало єдине бажання – дати найкращу продукцію, не рахуючи ні часу, ні витрати сил” (Євгенія Ожеговська. Спогади старої франківки: як ми жили в 1922-1923 роках. Публікація Валерія Гайдебури. – “Культура і життя”, 23 березня 2005 р.).

Частим гостем на Донеччині був Театр ім. М. Заньковецької (заснований 1922 р. Б. Романицьким, спершу пересувний, а від 1931р. – стаціонарний у Запоріжжі). Тут він відзначив своє 5-ліття, з великим успіхом виступаючи на рудниках, шахтах, заводах, у робітничих клубах.

Набирає професіоналізму Сталінський держдрамтеатр. Режисер В. Довбищенко ставить тут 1933 року спектакль за п’єсою висхідної зірки тодішньої української драматургії Олександра Корнійчука “Загибель ескадри”. В ролі Оксани виступала знаменита Любов Гаккебуш.

На Донеччині створюються численні клубні гуртки та секції образотворчого мистецтва, Палаци праці та Палаци культури оздоблюють стінними розписами, часто у виконанні самодіяльних художників з робітників.

Влаштовуються виставки творів художників-самоуків з робітництва або такі, як скажімо, Всеукраїнська художня виставка союзу гірників (1928 р.), Всеукраїнська виставка Н. К.О. в Донбасі, на якій, зокрема, було представлене майстерне полотно М. Рокицького “Біля домни” – один із визначних творів виробничого жанру. Київський художній інститут зголошується “послати на місця (в Сталіне, Артемівське, Луганське й т. інш.)” свої “кваліфіковані молоді сили” (“Забой”, 1930, № 5, с. 35). Дзига Вертов ставить свій знаменитий документальний фільм “Симфонія Донбасу”.

Розпочинають діяльність нові наукові й культурні заклади: філія Книгової палати в Артемівському, Будинок науки й техніки в Луганському (“Забой”, 1930, № 5, с. 35) та ін. Інститут єврейської культури при ВУАН організовує експедиції в донецькі “промрайони”.

Культурно-освітня, культурно-масова робота проводиться на Донеччині у великих масштабах. Але це – тільки один бік історичної дійсності, до того ж і сам собою суперечливий. Адже ця робота, по-перше, була підпорядкована “класовій боротьбі”, вихованню нетерпимості до всього, що партія оголошувала ворожим або що їй здавалося малокерованим, отже, ненадійним. (Не кажучи вже про розпалювання масової антирелігійної істерії. Ось, скажімо, фото в ч. 3 “Забоя” за 1929 р.: “Велике вогнище в Горлівці. Робітники палять кілька тисяч ікон”.) Малограмотну молодь нацьковують на професійних майстрів. Ось один із типових, майже анекдотичних, однак і трагічних епізодів. На Донеччину приїхав видатний художник Федір Кричевський. Ця подія коментується так: “Старий “визначний” майстер з ім’ям Ф. Кричевський кинувся теж на Донбас заробляти собі ім’я серед робітництва, конкуруючи з молодняком”. Але він уже, мовляв, почуває свою безсилість перед молоддю. Секрет недоброзичливої іронії коментаря в тому, що Кричевського прийняли за “бойчукіста”, а саме чинено погром бойчукізму, і “робітничо-селянська молодь” мала боротися “з націонал-шовіністичними прагненнями в мистецтві”. Ф. Кричевський шле до Києва розпачливу телеграму: “Рятуйте моє ім’я”, – і це також стає предметом поглумки коментатора (“Літературний Донбас”, 1933, № 13-14, с. 43). По-друге, орієнтація на масовізм на практиці означала не так підтягування маси до високого мистецтва, як опускання мистецтва до нерозвинених смаків, а головне – до ролі маніпулятора свідомістю мас у потрібному партії напрямку. Мистецтву ставляться злоякісні утилітарні та вбивчо оперативні завдання. Літературна хроніка рясніє бойовими повідомленнями на зразок: “Тов. Топчій дістав запрошення від робітників (заводу ім. Рикова – Авт.) написати будь-який твір з життя їхнього заводу” (“Забой”, 1930, № 7, с. 48). Письменники записуються в ударні бригади для написання творів про шахти й заводи, беруть на себе соціалістичні зобов’язання й звітують про їх виконання перед робітничими колективами. Літературна атмосфера заряджена закликом: “Створимо магнетобуди літератури!” (малося на увазі ударне будівництво Магнітогорського комбінату).

За всім цим стояла складна і напружена політична ситуація в СРСР; у Донбасі вона мала свою специфічну гостроту – під оглядом і соціально-економічним, і національним, і внутрішньо-партійним.

Pages: 1 2 3 4 5