Гротесковий характер має й політична поема-«містерія» «Великий льох», у якій Шевченко в алегорично-фантастічній формі осуджує явища минулого й сучасного України. Жанр романтичної драматизованої поеми-містерії, поширений у європейському романтизмі, походив від середньовічної містерії. Цей історіософський жанр дозволяв міфологізувати конкретні історичні події, надавши їм універсального смислу всесвітньої боротьби Добра та Зла. Це драматизована поема, де авторові належить лише композиційна рамка, ліричний епілог та окремі ремарки, слово ж надане самим персонажам: їх троє у кожній із трьох сцен. Партії персонажів – це ліризовані монологи-передісторії трьох дівочих душ; злісне каркання й похвальба трьох ворон – злих демонів українського, російського та польського народів, призвідців їхнів нещасть; безглузда суперечка трьох живих персонажів – лірників, які, ймовірно, уособлюють «сліпоту» тогочасної інтелігенції, яка мала б бути провідником народу.

Якщо в поемах «Сон» і «Великий льох» Шевченко типізує дійсність, створюючи передусім сатиричні ситуації й картини життя, то в політичних поезіях – «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Холодний Яр», «Три літа» та інших основною формою сатиричного образотворення є саркастичний ліричний монолог. У цих Шевченкових інвективних і політичних медитаціях головним «героєм» стає, власне, думка-переживання поета, а на перший виступають безпосереднє викриття й картання суспільного зла, сатиричні оцінки й характеристики.

Таким лірично-сатиричним монологом є один із найвидатніших творів світової політичної поезії – інвектива «Кавказ» (1845), у якій поет осуджує війну царизму проти горян і уславює боротьбу народу за свободу. Написаний у вирі імперсько-колонізаційної повені, яка кілька десятиліть захоплювала навіть найкращі уми російського суспільства, «Кавказ» був громадянським учинком величезної мужності. Та змістом лірична поема виходить поза локальні межі теми соціально-політичну систему миколаївської Росії, яка постала й збагатилася на безперервних загарбницьких війнах, насильстві над іншими народами, що «добровільно» (як народ Шаміля) приєднувалися до імперії. Колонізаторська сутність російського імперіалізму з його лицемірною офіціийною демагогією, бездушно жорстоким військом, слухняною забюрократизованою церквою, розвінчана безжально й ущент. Поет утверджує ідею братерства та єднання народів імперії у боротьбі з самодержавством.

Виходячи й поза межі антиколоніалізму, твір переріс в осудження агресивності християнської цивілізації взагалі, загарбницька практика якої спотворила людинолюбну сутність євангельського вчення. Цей масштабний образ «християнської» цивілізації «крім актуальності, містить у собі позачасовість і позалокальність. Це метафорична картина загального стану світопорядку, хвороби суспільної природи людства… Це жадання перемоги добра над злом, це ствердження свободи як призначення людини і людства, це звага обстоювати правду перед Богом… Шевченків Бог – Бог усіх, хто хоче правди». У «Кавказі» виявилися найхарактерніші риси Шевченкової сатири як сатири переважно ліричної, з властивими їй взаємопереходами ствердження й викриття, саркастичної й героїчної інтонацій, високого пафосу та зниження. Це художньо довершений твір, у якому розвиток і зіткнення поетичних мотивів підлягають законам музичної сонатної форми.

Ці риси Шевченка як політичного сатирика наявні також у його посланні «І мертвим, і живим…» (1845), адресованому «землякам» - українській дворянській інтелігенції, ліберальному панству. Зміст його насамперед сатиричний: поет викриває фальшиве «народолюбство» лібералів, нещирість їхнього «патріотизму» та небаження знати ту реальну криваву ціну, яку сплачував народ, обстоюючи незалежність України. Але сатиру в творі підпорядковано позитивному завданню – спонукати адресатів послання захищати народні інтереси: це «усовістительна» сатира. Розуміючи, що для визволення нації із пут колоніальної залежності необхідні одностайні зусилля, тяжко переживаючи захланність кріпосників, що призводила до страшних соціальних конфліктів, - поет намагається пробудити в серцях кращої частини панства милосердя до своїх селян-кріпаків і патріотизм, усовістити їх або й застерегти, погрожуючи реальною перспективою кривавого повстання, яке знекровить націю. Метою ж була національна злагода за умови демократизації суспільства, - тільки таким чином можливе досягнення соцільного, політичного й національного визволення; йому мало передувати визволення духовне й моральне. Ці засади – нове слово не тільки в українській літературі, а й в усій суспільній думці України.

Pages: 1 2