Новела «Я (Романтика)» має ліричний початок. Саме з нього виникає зримий, реальний образ Матері: «З далекого тумана, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: те йде Марія». Зринає той образ як спогад, як мріяння в стомленого в жорстоких битвах її сина, приходить до нього, коли він має хвилинку для перепочинку. І серед асоціативних химерних сплетень з’являється образ матері: «Воістину моя мати - втілений прообраз тієї незвичайної Марії, що коштує на гранях невідомих століть

Моя мати - наївність, тихий сум і доброта безмежна… І мій неможливий біль, і моє нестерпне мучення теплішають у лампаді фанатизму перед цим прекрасним сумним образом». Читаємо, і мінорний настрій огортає нас («тихий сум», «доброта безмежна» і та «неможливий біль», «нестерпне мучення», що «теплішають у лампаді фанатизму»). І поступово наростає тривога, насувається гроза: «там, за дорогами сизого бору, спалахують блискавки й накипають і піняться гори». І те передгрозовий стан гасить спогаду сина, що на одна мить полетіла в дитинство, юність, де дзенькали «росяні ранки й падали перламутри», де «шелестіли вечора біля тополь». Але той «щиросердечний грім», що от-от розірве небо, відриває сина від спогадів про матір, тому що «насуваються дві грози», і син бачить: «у її очах дві кришталеві росинки». І син чує: «Мати говорить, що вона поливала сьогодні м’яту, і м’ята вмирає в тузі». Це тривожний ліричний початок допоможе відчути всю повноту трагедії, що розігрується перед нами, зрозуміти дилему гуманності й фанатизму, що поставив письменник перед читачем, пізнати страшну розбіжність між людяністю й сліпою відданістю абстрактній ідеї. Пізнати й застерегти?! Скільки ніжності, тепла, доброти ми відчули, уперше зштовхнувшись із її сином, сином Марії, що «зовсім замучив себе», «її заколотний син, у нескінченних походах, битвах». Ми розчулені, коли у хвилини утоми йому пригадується: «Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблистої сивини й тихо скарбу на свої груди…», або коли перед його очами «проходили неможливі дні», тоді «з темного лісу брели подорожники й біля синього колодязя, де розлетілися дороги, де розбійний хрест, зупинялися. Це - молоде загір’я».

И разючим контрастом до мріянь-спогадів, до зображених ніжними акварельними мазкаками образам матері й «її заколотного сина» розвертаються наступні картини, сповнені драматичних тривог і трагедійних подій. Контраст. Але не механічне протиставлення світле й чорного, а мотивоване розкриття, анатомічне дослідження психології Добра й Зла, які живуть у душі цієї людини. Письменник, начебто хоче простежити процес роздвоєння людського Я. У приміщенні «фантастичного» палацу-будинку розстріляного шляхтича засідає «чорний трибунал комуни». На чолі трибуналу - син Марії: «бандит» - по одній термінології, «інсургент» - по іншійій. І ми хочемо вірити, що він не бандит, що він добрий і ніжний син Марії, покликаний революцією робити справедливість. Тим більше, що сам говорить: «Я - чекіст, але я й людина». Цією людиною керує класова ненависть. Він із презирством розглядає «химерні портьєри, древні візерунки, портрети князівського прізвища». Бачить і ненависть до себе: «Я дивлюся на портрети: князь супить брови, княгиня - гордовита, княжата - у тьмі столітніх дубів». Здається, тут насправді повинен відбуватися справедливий Суд ім’ям народної революції. Чому ж тоді, коли збирається цей «чорний трибунал», «з кожного закутка дивиться теперішня й воістину страшна смерть»? Чому тоді «обиватель» затверджує: «тут засідає садизм»? Не пролетар, не революціонер - «обиватель».

Письменник показує і весь «механізм» роботи «чорного трибуналу». Особливо яскраво це зображено в сцені, коли судять «жінку в жалобі й чоловіка в пенсне». За що ж їх судять? За те, що в них були збори на приватній квартирі, що вони філософи й шукають правди, що вони говорять про Христю як про рятівника миру, про інших філософів і пророків, про нового Месію, про кризу в Європі й Азії. І головне, що цей процес подається без найменшої нотки іронії або сарказму. Усе на найвищому уравне правосуддя. Не як жарт і не як сарказм сприймається й вирок: «Так якого ж ви риса, матір вашу перетак, не зробите цього Месію із чека? - «Розстріляти»! Новела написана в 1924 році. А саме такі «докази» і такі глубокомудрие «вироки» будуть віддані революцією, а чекісти будуть виносити їх протягом багатьох лет. І тому ніякі сльози, ніякі спростування не могли похитнути віри, що вони, комунари «чорного трибуналу», вершать справедливий суд над ворогами революції. В ім’я революції, в Ім’я світлого майбутнього людства. Не зупинить їхня рідна кров ні брата, ні сина, ні батька, ні матері. Тому що це була «єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни».

И хоча іноді главковерху «щеміло під серцем», і «не ридати, а плакати дрібними слізьми» хотілося йому, «як у дитинстві, на теплих грудях» матері, зупинити це страшне криваве шаленство було неможливо, тому що «це була дійсність: теперішня життєва дійсність - хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як смерть». От чому син повинен був застрелити матір. От чому в ім’я ревоюции, в ім’я єдиної дороги до загірних озер невідомої прекрасної комуни син повинен стріляти в матір: «Тоді я в томлінні, охоплений пожежею якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й пригорнув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузер і нажав спуск у скроню». Це був теперішній революціонер. Саме до такого висновку підводить нас письменник. Це гірко, страшно, але це так. І страшно тому, що це не бездушний дегенерат. Це людина, що мислить, зіставляє, будує логічні висновки. Він мучається: «Так, це були неможливі хвилини. Це було мучення. Але я вже знав, як я зроблю». «Мені потрібно бути послідовним!» Страшно й тому, що «провина» Марії, як і тих черниць, тільки в тім, що «вони на ринку вели відверту агітацію проти комуни».

И тільки! Але «главковерх чорного трибуналу комуни виконував свої обов’язки перед революцією». І не міг він відступити від цього сліпого обов’язку, не міг він прийняти речення Андрюши відпустити мати. Він залишається кришталево чистий перед ідеєю, який він служить: «Там, у далекій безвісності невідомо горіли тихі озера загірної комуни». Цими сумними словами закінчує свою трагічну новелу Н. Хвильовий