Поема «Гайдамаки» Т. Г. Шевченка - незвичайне й важливе явище в українській літературі. У ній знайшло своє відображення багатовікове прагнення українського народу до незалежності. Та разом з тим вона зовсім не схожа на інші поеми героїчного жанру. Поряд зі сторінками, шо відтворюють боротьбу українського народу з польською шляхтою, оживають ліричні світлі картини прекрасного кохання Яреми і Оксани. Ця поема викликає інтерес у читачів усіх часів. Незабутні її сторінки яскравими картинами виникають в уяві.

Передусім звертає на себе увагу, вступ до поеми. Та й не один, а два. У них даються міркування про історію гайдамацього руху, про ті джерела, до яких звертався Шевченко, створюючи поему. Але особливе значення, по-моєму, в цих вступах мають рядки-роздуми про українську мову, літературу. Шевченко стверджує, шо він пише тією мовою, «шо мати співала, як малого повивала, з малим розмовляла». Саме «Кобзар», «Гайдамаки» були першими ластівками української літератури, а Шевченко, як Данте в Італії чи Пушкін у Росії, став основоположником української літературної мови та національної літератури. І якщо вся поема - це уславлення мужності народних борців за свободу, то ці сторінки поеми - приклад справжнього подвигу геніального поета, який протиставив «шляхетній» і культурній тематиці тогочасної літератури свою «кобзарсько-мужицьку» музу.

Найяскравіші і найбільш вражаючі сторінки поеми присвячені картинам визвольної боротьби українського народу.

• Пекельнеє свято
• По всій Україні сю ніч зареве,
• Потече багато, багато,
• багато Шляхетської крові.
• Козак оживе…

Вірними лицарями свободи постають перед нами Ярема, Залізняк, Гонта. Хіба можна забути, як на тлі кривавих пожеж народної помсти вимальовується постать у чорній киреї: мужній ватажок народного повстання Іван Гонта своїм синам хату серед степу «глибоку будує», просить у них прощення за те, що змушений був убити їх. Непомірно дорогу ціну заплатив він за свободу.

• Спочивайте, діти,.
• Та благайте, просіть бога,
• Нехай на сім світі     
• Мене за вас покарає,           
• За гріх сей великий!
• Простіть, сини!        

Кожен рядок, кожне слово цієї поеми дзвенить славою козацькій вольниці, возвеличує подвиги в ім’я свободи рідного народу. Поема сповнена і великою тугою за тими славними часами. Серце поета болить від того, що правнуки героїчних прадідів ходять у ярмі, забули своє минуле.