Містер Даффи підняв очі від газети й подивився у вікно на безрадісний вечірній пейзаж. Ріка спокійно текла повз занедбаний винний завод, і час від часу в якому-небудь із будинків на Дьюкенской дорозі загорялося світло. Який кінець! Все оповідання про її смерті обурював його, обурювала думка, що колись він говорив з нею про те, що було для нього самим святим. Його нудило від побитих фраз, порожніх слів співчуття, обережних слів репортера, який умовили сховати подробиці пересічної й вульгарної смерті. Мало того, що вона принизила себе - вона принизила його. Він уявив собі весь ганебний шлях її пороку, огидного й відразливого. І це подруга його душі! Йому пригадувалися нещасні, які, похитуючись, бредуть із порожніми пляшками й глечиками до бара. Боже правий, який кінець! Очевидно, вона була не пристосована до життя, безхарактерна й безвладна, легко ставала жертвою звички - одна з тих жертв, на чиїх костях будується цивілізація. Але як могла вона впасти так низько? Як міг він так обмануться в ній? Він згадав її порив у той пам’ятний вечір і цього разу засудив його набагато різкіше. Тепер він був зовсім переконаний, що він надійшов правильно.

Темніло, думки його блукали, і раптом йому здалося, що вона доторкнулася до його руки. Потрясіння, що викликало спочатку нудоту, тепер викликало тремтіння. Він швидко надяг пальто й капелюх і вийшов. Холодний вітер обдав його на порозі, забирався в рукави пальто. Дійшовши до бара в Чепелизод-Бридж, він увійшов і замовив гарячий пунш

Хазяїн догідливо прислужував йому, але не зважувався вступити в розмову. У барі сиділо чоловік п’ять-шість робітників, що сперечалися про вартість якогось маєтку в графстві Килдер. Вони присьорбували з величезних кухлів, курили, раз у раз спльовували на підлогу й свої важкі чоботи втирали плювки в ошурки. Містер Даффи дивився на них, нічого не бачачи й не чуючи. Незабаром вони пішли, а він запитав другу склянку пуншу. Він довго сидів за ним. У барі було дуже тихо. Хазяїн притулився до стійки й, позіхаючи, читав «Геральд». Іноді чувся шум трамвая на безлюдній дорозі

Так він сидів, згадуючи дні, проведені з нею, і її, таку різну, тепер він твердо знав, що її більше ні, що вона перестала існувати, перетворилася в спогад. Йому стало не по собі. Він запитував себе, чи міг надійти інакше? Він не міг би причинятися довше; не міг би жити з нею відкрите. Він надійшов так, як йому здавалося краще. У чому ж його провина? Тепер, коли вона вмерла, він зрозумів, як самотньо їй, вірно, було довгими вечорами в тій кімнаті. Його життя теж буде самотня доти, поки й він не вмре, не перестане існувати, не перетвориться в спогад - якщо тільки хто-небудь про нього згадає

Був уже десяту годину, коли він вийшов з бара. Ніч була холодна й похмура. Він увійшов у Фенікса-Парк через найближчі ворота й став ходити під облетілими деревами. Він бродив по похмурих алеях, де вони бродили чотири роки тому назад. Вона, здавалося, іде поруч із ним у темряві. Часом йому чувся її голос, чудився дотик її руки. Він завмер, прислухаючись. Навіщо він відняв у неї життя? Навіщо він присудив неї до смерті? Його стрункий, правильний мир валив

Дійшовши до вершини Мэгезин-Хилл, він зупинився й став дивитися на ріку, що текет до Дубліна, вогні якого світилися тепло й гостинно в холоді ночі. Він подивився вниз і в подножья пагорба, у тіні огорожі парку, побачив лежачі темні фігури. Ця гріховна й потаєна любов наповнила його розпачем. Він ненавидів моральні підвалини, він почував себе вигнаним зі свята життя. Одна істота полюбила його; а він відмовив їй у житті й щастя; він присудив неї до ганьби, до ганебної смерті. Він знав, що простягнені внизу в огорожі істоти спостерігають за ним і хочуть, щоб він пішов. Він нікому не потрібний: він вигнаний зі свята життя. Він перевів погляд на сіру ріку, що поблискує, що текла, ізвиваючись, до Дубліна. За рікою він побачив товарний поїзд, що виповзав зі станції Кингз-Бридж, немов черв’як з вогненною головою, що повзе крізь тьму завзято й повільно. Поїзд повільно зник, але ще довго стукіт коліс повторював її ім’я

Він згорнув на дорогу, по якій прийшов; мірний шум поїзда усе ще лунав у вухах. Він почав сумніватися в реальності того, про що говорила йому пам’ять. Він зупинився під деревом і стояв доти, поки мірний шум не завмер. У мороці він уже не почував її, і голос її більше не тривожив. Він почекав кілька хвилин, прислухаючись. Він нічого не чув, ніч була зовсім німа. Він прислухався знову: нічого. Він був зовсім один

Переклад з англійського за редакцією И. А. Кашкіна

Pages: 1 2 3